Понад три роки лівобережжя Херсонщини перебуває під російською окупацією. Репресії проти цивільних, зникнення людей, націоналізація житла, проблеми з виплатами пенсій і мілітаризація дітей стали частиною повсякденного життя на окупованих територіях.
В інтерв’ю з керівником Центру вивчення окупації Петром Андрющенком ми говоримо не лише про актуальну безпекову та гуманітарну ситуацію на окупованій Херсонщині, а й про політику Росії щодо скорочення українського населення, примус до виїзду та майбутнє регіону, яке викликає гострі дискусії в українському суспільстві.
Життя на окупованій Херсонщині: як російські закони змінюють повсякдення цивільних
Як ви загалом оцінюєте безпекову та гуманітарну ситуацію на окупованій Херсонщині? Наскільки глибоко, на вашу думку, Росії вдалося інтегрувати окуповану Херсонщину у свою адміністративну систему?
Я б сказав, що це один із найбільш успішних кейсів росіян з погляду інтеграції. Перший фактор – як не крути, це наближеність до Криму та прямі зв’язки з ним. З іншого боку – відносно спокійна ситуація й віддаленість фронту після підриву Каховської ГЕС. Цю частину історії також потрібно враховувати.
Водночас, на щастя, є певні речі, яких на Херсонщині не бачимо в таких масштабах, як на інших окупованих територіях, і це великий плюс. Передусім це пов’язано з тим, що окупаційний очільник Херсонщини Володимир Сальдо та інші керівники – люди низької якості, подекуди навіть гірші за Євгена Балицького в Запорізькій області.
Незаконний очільник Херсонщини Володимир Сальдо. Фото: окупаційні ЗМІ
Тут дещо нижчий тиск із погляду ідеологічного «перевиховання» дітей. Немає такої розвиненої мережі «Юнармії», «Движения первых» та інших псевдорухів. Вони існують, але у значно меншому масштабі. Розумію, що це зумовлено, зокрема, меншою кількістю міського населення, яке залишилося в окупованій Херсонщині, порівняно з Донеччиною чи Запоріжжям. Тут варто порівнювати саме з територіями, окупованими з 2022 року.
Також немає активного державного мародерства на рівні роботи з «безхазяйним» майном – ані щодо бізнес-нерухомості, ані щодо приватної. Тобто Сальдо оголосив про спроби визнати безхазяйними перші п’ятдесят із лишком будинків, але це мало в порівнянні з тим, що відбувається в сусідніх регіонах.
Окрім того, за нашими спостереженнями, рівень проросійських поглядів на окупованій частині Херсонщини точно не вищий, ніж у Запорізькій області. Баланс, умовно кажучи, зберігається, а можливо, цей показник навіть нижчий. І точно він менший, ніж кількість проросійських поглядів в окупованій приазовській частині Донецької області.
Проукраїнський спротив на окупованій Херсонщині. Фото: “Жовта Стрічка”
Мені здається, це теж можна зарахувати в плюс Херсонщині. Це принаймні позитивна тенденція, яка багато про що свідчить: так звана гуманітарна чи «нормативна» інтеграція не спрацьовує до кінця, якщо немає надмірного ідеологічного тиску. А такого тиску, на щастя, ми не спостерігаємо до критичного рівня.
Ви кажете, що порівняно з іншими регіонами Херсонщина не настільки інтегрована в російську систему. Але разом із тим на Херсонщині активно розвиваються осередки мілітаризації дітей, а дітей з області вивозять до Криму. Тобто, якщо подивитися детальніше, все ж таки є напрями, на які окупанти роблять акцент, і вони намагаються інтегрувати Херсонщину в російську систему.
Безумовно. Подивімось на маркери, щоб було зрозуміло. Херсонщина інтегрується в територію Російської Федерації. Але що таке інтеграція з нашої точки зору? Йдеться передусім про соціальну інтеграцію – зокрема про вплив на дітей, про який ви говорите.
Мілітаризація дітей на окупованій Херсонщині. Фото: окупаційні ЗМІ
Умовно кажучи, підхід до всіх окупованих територій єдиний. Якщо порівнювати, то за окремими напрямками Запорізька область випереджає всі інші, далі йде Донецька область разом із її приморськими районами, а Херсонщина в цьому сенсі відстає.
Так, херсонських дітей вивозять до Криму – це факт. Але, наприклад, дітей із Запорізької та Донецької областей вивозять не в Крим, а до Москви, Санкт-Петербурга, Волгограда та інших регіонів, у табори й подібні заклади. Те, куди саме вивозять дітей, – також дуже важливий маркер.
З іншого боку, росіяни придивляються до Херсонщини – зокрема до Скадовська й Генічеська, адже саме ці міста, принаймні за нашими спостереженнями, вони розглядають як логістичні точки, від яких надалі відштовхуватимуться. Тут планують розміщення логістичних баз і мінімальної портової інфраструктури. Це вже суто логістична історія, характерна для російського підходу до відбудови.
Скадовський морський торгівельний порт. Архівне фото з Вікіпедії
Росія загалом досить серйозно ставиться до розвитку логістики – це важливо розуміти. А отже, в цьому контексті Херсонщина відіграватиме дуже важливу роль. Наприклад, Генічеськ і Скадовськ для росіян можуть бути значно важливішими, ніж Донецьк, Горлівка чи Макіївка – як би парадоксально це не звучало.
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам розповідати більше важливих історій про херсонців та Херсонщину.
Залишитися чи виїхати: як живуть люди в окупації та після виїзду на підконтрольну територію України
Скільки, за вашими оцінками, зараз живе людей на окупованих територіях? Зокрема на лівобережжі Херсонщини.
Про Херсонщину окремо сказати не можу. Відверто кажучи, вона не є пріоритетною точкою нашого моніторингу з певних причин і з огляду на наявні можливості. Натомість можу зазначити, що, за нашими даними, на окупованих територіях з 2022 року загалом перебуває від 3,5 до 4,5 мільйона людей. Є певна міграція та розбіжності в даних.
Генічеськ на Херсонщині під російською окупацією. Фото: Окупаційні ЗМІ
Росіяни ж наполягають, що чисельність населення майже дорівнює довоєнній і заявляють про 5,5 мільйона мешканців. Це неправда, як і в багатьох інших випадках. За нашими оцінками, кількість населення залежить, зокрема, від сезону: влітку вона зростає на 20–30%.
Хочу уточнити: це ви рахували суто українців?
Так. Росіяни нас не цікавлять. Російська присутність має іншу логіку та суттєво відрізняється залежно від регіону. Загалом їх неможливо порахувати рівномірно, адже вони заїжджають не всюди. Переважно це великі міста – там, де є потреба і можливість виплачувати зарплати, тобто де для них існує певна зацікавленість перебувати.
У попередніх своїх інтерв'ю ви казали про те, що життя у Львові чи Києві складніше, ніж в окупації, через російські обстріли ракетами та шахедами. Але ми знаємо історії людей з окупації про те, що там є репресії, катування, зникнення цивільних. Тобто це така сама постійна загроза життю. Виникає питання: чи доцільно взагалі порівнювати життя в окупації та життя на підконтрольній території України?
Так, доцільно. Йдеться про умовну середньостатистичну людину. Якщо ж говорити про людей зі стійкими проукраїнськими поглядами, тим більше про тих, хто допомагає руху спротиву, то, безумовно, їхнє становище значно гірше – вони перебувають у зоні тотального ризику.
Люди, які в будь-який спосіб допомагають Силам оборони – інформаційно чи через акції прямої дії, не має значення, яким саме чином надається ця допомога, – перебувають у набагато складнішому становищі. Часто воно складніше, ніж у військових на передовій, адже в них немає ротації, немає підкріплення, немає евакуації. Якщо таких людей затримують, вони можуть просто зникнути.
Життя в окупації є дещо легшим з точки зору стабільності інфраструктури та можливості щось для себе планувати. Йдеться виключно про цей аспект. Наприклад, життя херсонця – мешканця Херсонської області, який виїхав в евакуацію та перебуває на підконтрольній Україні території, складніше, ніж життя того, хто залишився в окупації, за умови, що він не демонструє активної проукраїнської позиції.
Площа Свободи у Херсоні. Січень 2026 року. Фото: Олександр Андрющенко
Ми неодноразово спілкувалися з колишніми цивільними полоненими. Людей насправді затримують не тільки за проукраїнські погляди – російські військові можуть схопити просто тому, що їм щось не сподобалося. Потім людина може зникнути. Є багато різних історій, і, відповідно, досвід виживання у людей теж різний.
Давайте одразу розставимо крапки над «і». Я сам є внутрішньо переміщеною особою. Я за внутрішньо переміщених людей і за тих, хто перебуває в окупації, готовий відстоювати будь-кого. Я знаю, що з моїх слів часто, особливо в медіа, виривають фрази з контексту або використовують їх для клікбейту. Тому давайте чітко пояснимо, про що йдеться насамперед.
Люди з окупованих територій, які перебувають на підконтрольній Україні території, часто перебувають у значно гіршому становищі, ніж ті, хто залишився в окупації. Їм часто немає де жити, вони не отримують належної допомоги від держави – будемо називати речі своїми іменами – і перебувають у стані постійної небезпеки.
Люди, які залишаються в окупації й не перебувають у зоні активних бойових дій, принаймні живуть вдома, і вже це певною мірою полегшує їхнє життя. Це перший момент.
По-друге, якщо говорити про щоденне життя та рівень безпеки, зокрема в контексті бойових дій, то в окупації ситуація часто простіша й безпечніша: українські Сили оборони не б’ють по цивільних, не влаштовують «полювання» і не ведуть бойових дій проти мирного населення. Але питання особистої безпеки – зокрема ризиків перевірок, катувань і зникнень – безумовно, присутнє в окупації. Тут дуже складно проводити прямі паралелі. Людина, яка в той чи інший спосіб чинить спротив, передає інформацію або перебуває на зв’язку, незалежно від рівня активності, опиняється в ситуації, де небезпека є непорівнянно вищою.
«Чим менше українців, тим краще»: демографічна політика Росії на окупованій Херсонщині
На вашу думку, росіянам вигідніше аби люди залишились на окупованих території чи їм краще заселяти ці території росіянами?
На початку окупації у росіян був план: повернути якомога більше українців на окуповані території. Такі ідеї справді існували. Це було потрібно їм для «відбудови», заселення та реалізації певних планів.
Згодом їхня позиція змінилася, як і підходи до пропаганди. Коли вони зрозуміли, що тут їх ніхто не чекає – навіть ті, хто умовно чекав «рускій мір», – стало очевидно: реальність не відповідає їхнім очікуванням. До такого ступеня, що українці у своїй масі становлять для них серйозну небезпеку. Умовно кажучи, два українці — це вже революція, і росіянам це абсолютно не потрібно.
Я переконаний, що на Херсонщині, як і на інших окупованих територіях, ситуація з медициною критична: не вистачає лікарів, і системно цим ніхто не займається. Чому? Тому що, з погляду росіян, чим менше нас залишиться на окупованих територіях, тим для них краще.
Російські військові перевіряють автівку на блокпосту. Фото: news.zp.ua
У них є власні точки інтересу – території, де вони щось розвиватимуть. Вони різні в кожному регіоні, як я вже казав. Але загальна логіка така: або наші люди мають бути маргіналізовані до стану, коли вони не здатні чинити опір, фактично перетворені на соціальне дно, або ж їх має залишитися якомога менше.
Наші діти їм цікаві, тому що з них вони намагаються зробити росіян – це факт. Усі інші – за принципом: чим менше, тим краще.
У цьому контексті варто зазначити, що зараз з’являється інформація: Росія масово урізає виплати на окупованих територіях та скорочує зарплати бюджетникам. При цьому звільнені ресурси вкладають у пропаганду та поширення агітації. Що ви знаєте про це? Наскільки це масово?
Це масово. Цього року фінансування всіх окупованих територій Херсонщини буде зменшено майже вдвічі. Наступного року, порівняно з 2025-м, його планують скоротити в чотири рази. Це стосується всіх сфер соціального життя, включно з зарплатами та пенсіями.
Російські рублі. Фото: depositphotos
Пенсії зараз переіндексують. Раніше росіяни призначали українцям пенсії здебільшого за спрощеною схемою: якщо не було документів, брали до уваги вік та стаж, і пенсія могла сягати понад 20 тисяч рублів. Тепер же вимагають підтвердити стаж, а частину переводять на соціальну пенсію, яка за рівнем приблизно така ж, як в Україні, а іноді й менша. Це ознаки погіршення та зменшення фінансування.
Єдина галузь, яка не скорочується, а навпаки зростає у 2026 році, – освіта. Причому йдеться не про покращення навчального процесу, а про додаткову ідеологічну роботу: “юнармії”, активістські проєкти, вплив на дітей. Приріст фінансування на цей напрямок на Херсонщині порівняно з 2025 роком планується від 30 до 50%. Це демонструє, що робота з дітьми залишається пріоритетною.
Пенсії на окупованій Херсонщині: як відбуваються виплати та що чекає пенсіонерів
У контексті грошей та виплат, ви згадали про пенсіонерів, і я не можу не зачепити тему пенсій в окупації. Ви не раз висловлювали думку, що, виплачуючи пенсії пенсіонерам на окупованих територіях, ми фактично фінансуємо російську армію. Це викликало значну дискусію в суспільстві. Люди зазначають, що деякі мешканці, які не можуть виїхати з окупації, фактично живуть з цих виплат. Тож виникає питання: якщо припинити виплати, чи не призведе це до повного зневір’я та відчуття, що Україна про них забула і вони їй не потрібні? Що ви можете сказати у відповідь на такі аргументи?
Слухайте, це відверта маніпуляція. Подивімося, що відбувається на практиці. Є людина, у якої близький родич перебуває в окупації. Її переконують або не переконують виїхати – це не має значення. Факт у тому, що людина в окупації отримує дві пенсії. Цього більш ніж достатньо для нормального життя на окупованих територіях – інколи навіть краще, ніж життя на підконтрольній Україні території.
Якщо ж позбавити людину української пенсії, її життя дійсно суттєво погіршується. Але тоді відповідальність за неї мають брати на себе близькі, які перебувають на підконтрольній території. Натомість цю відповідальність через державу перекладають на український бюджет.
Тепер подивимось, як це працює з точки зору фінансів. Україна переказує туди кошти в тому чи іншому вигляді. Пенсіонер їх отримує. Куди ці гроші далі йдуть? Не на донати Збройним силам України – це очевидно. Вони витрачаються в російських магазинах, які сплачують російські податки. У результаті ці кошти напряму потрапляють у російську економіку, яку ми намагаємося послабити. Через податки – у тому чи іншому вигляді – вони надходять до російського бюджету.
Пенсіонерки в окупованому Генічеську на Херсонщині. Фото: Окупаційні ЗМІ
Я хочу, щоб ми всі повернулися до норм міжнародного права, до яких Україна постійно апелює. Женевські конвенції чітко визначають: держава-окупант несе повну відповідальність за утримання населення на окупованих територіях. І найгірше в цій ситуації те, що росіяни цю відповідальність формально на себе взяли.
Раніше, наприклад у Донецьку чи Луганську з 2014 року, певний час пенсії взагалі не виплачувалися. Існував умовний «бюджет» так званих «ДНР» і «ЛНР», люди залишалися без коштів, їздили на підконтрольну Україні територію й отримували пенсії тут. Це була одна історія.
Зараз інша ситуація: Росія включила ці території до своєї Конституції, а отже, взяла на себе повний тягар фінансування всіх соціальних виплат. Але водночас ці виплати продовжує здійснювати й Україна. Вибачте, але як це взагалі має працювати? Я не розумію, на якому рівні – суспільному чи гуманітарному – ця схема має сенс.
Ви згадали, що пенсіонери в окупації отримують дві пенсії — українську та російську. Перед цим ми з вами обговорили, що окупаційна влада урізає виплати, і це стосується й пенсій. Тобто є ризик, – якщо росіяни скоротять пенсії, а Україна тимчасово припинить виплати, то фактично пенсіонерам не буде за що жити.
А чи маємо ми про це думати? Мене, чесно кажучи, значно більше хвилює інше питання. Через те, що ми виплачуємо пенсії на окупованих територіях, у нас не вистачає коштів на допомогу внутрішньо переміщеним особам, які перебувають на підконтрольній Україні території.
Тобто ви вважаєте, що нас це не має турбувати?
Ні, не має. Ми взагалі не повинні про це думати до того моменту, поки людина з окупованої території не перетне контрольну межу з Російською Федерацією. Не має значення, куди саме вона виїде: до країн Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки чи на підконтрольну Україні територію – до Києва, Львова або будь‑якого іншого міста. До моменту такого перетину, з погляду гуманітарного фінансування, ми не маємо про це думати.
Щобільше, дуже важливий нюанс, який часто випадає з обговорень: людина, яка мешкає в окупації, не втрачає пенсійного забезпечення в Україні. Навіть якщо ми тимчасово припинимо виплати, коли вона приїжджає на підконтрольну територію, звертається до пенсійного фонду, їй нараховують усю пенсію за час перебування в окупації. Тобто ми як держава виконуємо свої зобов’язання – і це факт.
Переселенці з окупованих територій України: з якими проблемами вони стикаються після виїзду
Стосовно переселенців. Як спонукати людей виїжджати з окупації та чого зараз найбільше не вистачає переселенцям?
Одна основна проблема – житло. І нікуди від цього не дітися. Якщо розв'язати питання з житлом, стане зрозуміло, куди людей кликати, чому виїжджати та для чого. Наприклад, у Києві, Львові чи будь-якому іншому місті, де є потенційна робота, можна почати будувати нові компактні житлові комплекси для людей з окупованих територій. Люди будуть розуміти, що про них дбають, і це спонукатиме їх виїжджати. Тут мова не завжди про власність – важливо дати можливість жити, не витрачаючи гроші на оренду, допоки війна не закінчиться і не стане зрозуміло, де і як вони будуть жити. Роботу люди собі знайдуть самі.
Мешканки Херсона перечікують російські обстріли поряд з укриттям. Фото: Олександр Андрющенко
Проблема полягає в тому, що робочі місця зосереджені переважно у великих містах: Дніпро, Київ, Львів. Просто переселити людей у села або маленькі населені пункти не розв’язує проблему, окрім, можливо, пенсіонерів. Люди мають працювати, щоб забезпечувати родини, і тому великі міста залишаються ключовими. На жаль, системно ніхто цим не займається.
Загалом у нас близько 15 млн переселенців з окупованих територій, якщо рахувати і територію України, і Європейського Союзу, а також тих, хто виїхав за кордон. Тут теж відбуваються міграційні процеси. Офіційно в Європі перебуває близько 4,7 млн українців з окупованих територій. В Україні, за останніми даними, залишалося приблизно 7,7 млн переселенців із цих територій.
