Коли з прифронтових міст, сіл і селищ іде великий бізнес, там залишаються люди, яким щодня потрібно купувати продукти та хліб. Для підприємців у таких місцях робота під обстрілами – це вже давно не про прибуток, а про те, щоб просто не залишити людей напризволяще. “Вгору” розповідає історію підприємиці Тетяни Заїкіної, яка втратила ногу, коли везла товар до своєї крамниці у Білозерці.
Дорога під прицілом: як працює малий бізнес у прифронтових зонах
До повномасштабного вторгнення Тетяна Заїкіна жила звичайним життям. Мала бізнес у Залізному Порту і магазин у Білозерці Херсонської області. Потім прийшла війна: окупація, а згодом – нескінченні обстріли.
Ситуація в Білозерці після окупації була дуже напруженою. Військові РФ зруйнували супермаркет АТБ, а інші маленькі крамниці почали масово закриватися. Як і чимало інших підприємців під час війни, Тетяна опинилася перед непростим вибором: дбати про власну безпеку й зачиняти магазин – чи працювати далі. Вона згадує, як було страшно наважитися працювати в центрі, куди постійно прилітало. Ще й почастішали удари дронів по цивільних. Але люди буквально благали не йти, адже гуманітарну допомогу привозили лише раз на тиждень, і Тетяна вирішила: працюватимуть, скільки зможуть.
Але під час чергового виїзду по товар, 21 березня 2025 року, сталася трагедія. У автівку, в якій Тетяна їхала зі своїм братом Сергієм, влучив дрон. У машині був детектор безпілотників, але він не зреагував, бо атакував FPV-дрон на оптоволокні.
Сергій дістав важкі поранення коліна, черевної порожнини та сильну контузію, Тетяна постраждала сильніше й навіть прощалася з життям. Вона згадує:
“Це було жахливо… Я не одразу усвідомила, що сталося. Глянула вниз і побачила частину ноги, з якої фонтаном била кров. Друга теж була тяжко понівечена, і мені здалося, що її вже немає. Тоді промайнула думка: можу не вижити”.
Вона просила брата заспокоїтися й викликати швидку, щоб врятувати хоча б самого себе.
Сергій згадав, що поруч із їхнім магазином розташована станція швидкої допомоги та зателефонував туди. Але першими на допомогу підбігли працівники місцевої “шиномонтажки”. Хлопці швидко наклали турнікети, врятувавши їй життя. Як згодом скажуть лікарі: якби цього не зробили, рятувати було б уже нікого.
У магазині в Білозерці
Фото з особистого архіву Тетяни
Пережила найважчий період завдяки підтримці друзів та односельців
Тетяна втратила багато крові й знепритомніла. Поки медики боролися за її життя, до лікарні приїздили односельці здавати кров. За першу ж годину прийшло 60 донорів. Приїхав увесь Білозерський райвідділ поліції, близькі та просто знайомі. Лікарі були шоковані від такої кількості людей. Пізніше, коли трохи оговталася, Тетяна зрозуміла: роки праці в громаді не минули даремно, якщо стільки людей прийшли їй на поміч.
“Коли я прийшла до тями й мені сказали, що ноги немає, я подумала: ну, нічого, поставлю протез”.
Але за три-чотири дні прийшло усвідомлення реальності. Для жінки, яка все життя активно «бігала та крутилася», новина про втрату ноги стала ударом.
“У мене навіть промайнуло в голові, що я не хочу жити”, – щиро зізнається Тетяна.
Від найстрашніших думок врятували близькі й друзі. Коли кажуть, що друзів багато не буває, Тетяна не сумнівається – буває. Її друзі та знайомі не залишали її наодинці з болем.
“Вони розподілили час так, щоб я не була одна: одні виходять, інші одразу заходять. І отак увесь час”.
Тетяна з братом Сергієм
Фото з особистого архіву героїні
Лікування та реабілітація в Херсоні й на Львівщині
Тетяна безмежно вдячна персоналу Херсонської обласної лікарні. Попри пропозиції евакуюватися в Миколаїв, вона навідріз відмовилася:
“Я у своєму місті, я вдома. Наші лікарі – суперфахівці”.
В обласній травматології Тетяна перебувала довго. Рани були «брудними», через що тривалий час трималася інфекція і проводилися чистки. Поки Тетяна лікувалася, друзі та рідні шукали варіанти реабілітації для неї по всьому світу, зокрема, пропонували їхати в Німеччину. Але врешті зупинилися на українському центрі Superhumans у Винниках, під Львовом.
До моменту, коли Тетяну мали прийняти в центр Superhumans, вона не хотіла втрачати час і через брата звернулася до херсонської лікарні залізничників, де Сергій проходив реабілітацію. Місцеві фахівці раніше працювали переважно з інсультами, але наважилися на експеримент. “Не обіцяю, але спробуймо”, – сказала тоді реабілітологиня Юлія.
Саме завдяки її зусиллям Тетяну вдалося вертикалізувати ще в Херсоні. Підготовка була настільки якісною, що у Львові медики здивувалися: «Ви дуже справна”. Тетяна з гордістю відповідала: «Так, у нас у Херсоні є фахівці».
На реабілітації в Херсоні
Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Центр Superhumans у Винниках вразив Тетяну. Це великий комплекс із власною хірургією та лабораторією, де виготовляють протези й одразу вчать на них ходити. Перші кроки були непростими: спочатку заняття в брусах, спеціальному тренажері, який складається з двох горизонтальних поручнів, закріплених на стійках, і лише потім вихід у зал. Після п'яти місяців на милицях цей момент викликав паніку.
"Було трошки страшно, бо я відвикла ходити без підтримки. Я постійно діставала своїх фізичних терапевтів: "Давайте швидше, я хочу навчитися!". А вони заспокоювали: "Таня, все має бути так, як має бути".
У центрі Тетяні безплатно встановили якісний механічний протез Ottobock. Проте існує й досконаліша технологія – біонічний протез ("електронне коліно"). Тетяна порівнює це з автомобілями: “Є механіка, а є автомат. Біоніка підлаштовується під твою ходу”. Такі протези коштують дуже дорого, і держава їх не компенсує, тому жінка вже готувалася самотужки шукати спонсорів. Але доля підготувала сюрприз.
“Я була на переробленні протеза, заміні куксоприймача, якраз у мій день народження. Перед випискою підійшла директорка Superhumans Ольга Руднєва і сказала, що всі папери підписані – і мені видадуть біонічний протез”, – розповідає Тетяна.
Встановлення нового протеза вона чекає у березні-квітні цього року.
У Центрі “Superhumans” на Львівщині
Фото з особистого архіву Тетяни
“Ми, українські жінки, дуже сильні»
Поки Тетяна вчиться жити заново. Найголовнішим фактором відновлення вважає позитивний настрій та підтримку близьких і друзів.
«Як я раніше казала: "Боже, невже я зможу колись ходити на протезі?". А коли це сталося, тепер питаю: "Невже я колись зможу ходити без ціпка". І я розумію, що це теж обов’язково відбудеться, бо я ставлю цілі та йду до них», – впевнено каже Тетяна.
Трагедія не змінила її характер, тому вона вже будує амбітні плани на майбутнє. Мріє не просто відновити свій бізнес, а й підняти його на новий рівень.
“Я і так була по життю "пробивна", і зараз хочу залишатися такою самою. Я думаю, що скоро цей жах закінчиться, і я підніму свій бізнес, буду ще краще працювати, відкрию не один магазин і буду допомагати податками державі”.
Поки Тетяна з братом лікувалися та проходили реабілітацію, магазин залишався на невістці. Місцеві будівельники щоразу допомагали забивати вікна, аби тільки магазин продовжував роботу, але обстріли продовжувалися, наразі він значно пошкоджений і не працює.
Крім цього, Тетяну дуже засмутив факт, що попри складну травму, МСЕК призначила їй лише третю групу інвалідності, оскільки за чинними нормами «кукса стегна» вважається лише помірним обмеженням.
На реабілітації в Херсоні
Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
“Коли я приїхала в Superhumans, там усі здивувалися: як таке можливо?” — розповідає Тетяна й уточнює, що для неї це питання не про гроші, а про повагу до людини, яка постраждала від війни.
Попри особистий біль, найбільша мрія Тетяни – щоб українські землі якнайшвидше повернулися додому, і щоб бумеранг повернувся до російських загарбників, “щоб всі зрозуміли, що таке сльози наших матерів, дітей та загиблих хлопців”.
Також, перебуваючи на реабілітації, Тетяна помітила, як війна дедалі частіше калічить цивільних жінок. Коли вона відвідувала центр у січні поточного року помітила, що жінок з ампутаціями побільшало.
На Миколаївщині
Фото з особистого архіву Тетяни
Вона звертається до сестер по нещастю зі словами підтримки:
“Дівчата, які потрапили в таку ситуацію, – тримайтеся! Ми, українські жінки, дуже сильні”.
