Війна завдає багато болю, але водночас вчить цінувати звичайні речі і помічати доленосні моменти там, де їх зовсім не очікував. Іноді буденна справа чи навіть випадкова покупка може стати початком нового життя. А випадкова зустрічпереростає у міцну та щиру історію кохання. Саме так сталося з Петром і Мариною Дзедзурами. Про історію їхнього кохання дізнавалися журналісти Вгору
Їхав по ліхтарик, а знайшов кохання
Марина з Петром познайомилися в її рідній Миролюбівці на Херсонщині. Петро з перших днів повномасштабної війни пішов до ЗСУ добровольцем і спочатку служив на обороні Миколаєва, а після звільнення Херсонщини його бригаду перевели до сусіднього з Миролюбівкою села. Закінчувався 2022 рік. Марина на той момент була розлучена і мала двох дітей від попереднього шлюбу. Сину Ярославу — 8, а донечці Насті — 12 років. Працювала Марина у непродовольчому відділі місцевого магазину, куди періодично навідувалися й військові.
Марина, залишившись сама з двома дітьми, звикла бути сильною і самостійною. Не чекала нізвідки допомоги, не шукала плеча, на яке можна спертися — сама стала тим плечем для Насті та Ярослава.
Коли село нарешті звільнили, вона вперше за довгий час видихнула. На роботу почала ходити з посмішкою, радіючи рідним пікселям на формі деяких покупців. Вона вже звикла до своєї самостійності й навіть почала нею пишатися: "Сама справлюся, сама виховаю, сама вистою". Але доля мала на неї інші плани.
Одного дня хтось з побратимів Петра прохопився, що в Миролюбівці є дуже гарний магазин з широким асортиментом.
Хлопці збиралися поїхати на закупи, а Петро вагався, казав, що йому нічого не треба. А потім згадав, що хотів придбати ліхтарика.
Коли за прилавком магазина він побачив Марину, а вона його, між ними сталося те, що називають коханням з першого погляду.
“Ми дивились одне одному в очі, і він забув по що зайшов до магазину, а я — що я тут взагалі роблю”, — згадує першу зустріч Марина.
Командир, який завітав до крамниці разом з хлопцями, помітив цю іскру і тихенько промовив до Марини : "А Петро у нас не жонатий". І вони пішли.
Петро поспішає на зустріч з коханою
Від першого побачення до освідчення
Марина згадує, як наступними днями мимоволі шукала серед відвідувачів магазину того хлопця з зеленими очима, він так їй сподобався, але Петра з побратимами довго не було. Та через пару тижнів він несподівано завітав.
“І знову ми, як двоє підлітків, не сказати одне одному нічого, тільки дурненько всміхалися”, — розповідає Марина.
Згодом Петро зайшов і попросив у неї номер телефону, мовляв, хотів дізнатися, чи є в селі житло. Хоча вона здогадалася, — то був лише привід. Але дзвонити одне одному вони довго не наважувалися, поки дівчина не зібралася з духом і зателефонувала Петрові.
“Я дуже дивно себе почувала, ніби знала людину вже довгий час, так легко ішла розмова”, — каже Марина.
Наступного дня її з сином терміново поклали в лікарню, малому робили операцію. Петро весь час був на зв'язку і підтримував її морально. Відтоді вони спілкувалися щодня, але лише телефоном, бо бригада Петра передислокувалася до іншої місцевості.
Але впродовж кількох місяців, кожен день Марини починався з повідомлення від нього "доброго ранку", а закінчувався побажаннями солодких снів.
Чим далі, тим більше вона розуміла, що вже не може без Петра.
Марина ділиться враженнями:
“Йому було цікаво усе: моє життя, вподобання, особливо розпитував про дітей, він не вважав їх якоюсь перепоною в стосунках.”
І от нарешті у Петра видалася відпустка.
На те перше побачення вони збиралися і нервували, ніби школярі.
“Коли цей брутальний дядько біг до мене назустріч з букетом троянд і сміявся як хлопчисько, я вже остаточно здалася, — усміхається щасливому спогаду Марина.
Згодом Петро приїхав знайомитися з її дітьми. Старався справити гарне враження, пам'ятав уподобання дітей, намагався стати другом.
Доньку і сина вмовляти довго не знадобилося, вони прийняли Петра як рідного. Їм не вистачало людини, яка б була їм підтримкою і авторитетом, — розповідає Марина
Відтоді почалось спільне життя. Бачилися не часто, служба не дозволяла. Але обоє розуміли, що тепер мають один в одному опору.
А в липні на день народження Марини Петро освідчився. Вона погодилась і у серпні 2024 вони офіційно стали подружжям.
Батько Петра прийняв Марину як рідну доньку, та й Петро легко знайшов спільну мову з мамою Марини.
"І я дуже тішуся з того, що ми всі такі рідні стали", — ділиться Марина
Петро та Марина зі старшими дітьми
Подарунок, що змінив професію
До війни Петро працював у взуттєвій майстерні. Йому подобалося приводити в порядок взуття та вироби зі шкіри.
Марина ж любила малювати й робила сама собі манікюр. Петро помітив вогник у її очах і спитав, чи вона не хотіла б цим займатися професійно.
Вона засумнівалася: "Ой, це ж треба навчитися і стільки всього купити треба…", Петро тоді промовчав, а в один з вечорів з’явився на порозі з величезним ящиком.
Сам дізнався, що потрібно майстру-початківцю, придбав необхідне обладнання, лампи, лаки й сказав: "Шукай курси, які тобі до душі, і вперед. Я в тебе вірю".
Так Марина стала майстром манікюру. Петро подарував їй не просто інструменти, він подарував їй віру у власні сили та професію, яку вона щиро полюбила.
А в серпні 2024 року у подружжя народився спільний син Вітя.
Поки синочок ще дуже маленький, Марина живе в Миролюбівці з мамою та дітьми. Старші Настя і Ярослав теж допомагають.
Тож навіть у декреті Марина продовжує займатися манікюром, суміщаючи роботу з доглядом за малечею.
Петро продовжує службу в 123-й бригаді ТрО, на Миколаївщині, і родина збирається разом то в нього у Миколаєві то в Миролюбівці у Марини.
Разом з дітьми на відпочинку
Кажуть, що протилежності притягуються. Але Марина впевнена — притягуються саме люди близькі за духом. З попереднім чоловіком вони були зовсім різні, мали інші вподобання та погляди на життя. А от з Петром усе інакше. Вони наче на одній хвилі й розуміють одне одного з півслова.
"Петро довів мені, що сім'я — це головне. Це підтримка, взаємоповага, порозуміння, любов і затишок", — каже Марина.
