Війна зруйнувала звичний ритм життя Херсона, і спорт не став винятком. Частина залів пошкоджена обстрілами, частина – зачинена через небезпеку. У місті, де російські дрони полюють на цивільних, навіть дорога на тренування стала ризиком.
Спортивне середовище Херсона змінилося й частково перемістилося в інші міста разом із тренерами, дітьми та їхніми родинами. Хтось продовжив роботу в інших регіонах, хтось поставив справу життя на паузу, а хтось почав усе спочатку.
Один із тих, хто вимушено змінив місто – тренер з айкідо Богдан Гараєв. До повномасштабного вторгнення він тренував дітей та дорослих у Херсоні, а тепер проводить тренування в Одесі.
Від першого татамі до чорного поясу: історія тренера
Айкідо для Богдана – не випадкове хобі. На тренування він прийшов у шість років, коли в секції вже займався його старший брат Артем.
Тренери з айкідо Артем та Богдан Гараєви. Фото з архіву Богдана Гараєва
“Мене зачепило те, що ми можемо захистити себе та своїх рідних та близьких так, щоб не завдати великої шкоди супротивнику і не нести кримінальну відповідальність за самозахист”, – пояснює він.
Згодом айкідо стало для нього не просто спортом, а способом життя. Тренувати Богдан почав ще у школі, коли готувався до іспиту на перший дан – чорний пояс.
Тренер з айкідо Богдан Гараєв. Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
До 2022 року клуб “Айкідо Кінсай Херсон” був великим і добре організованим, було багато інструкторів та учнів.
“Ми підтримували дружні стосунки зі спортсменами з інших залів. Раз на пів року збиралися на taikai – це так званий збір всіх дорослих груп для того, щоб поділитися досвідом з учнями інших залів. У нас була дуже класна двіжуха.”, – згадує він.
Тренування виходили за межі залу – атестації проводили на природі, їздили в табори, збиралися різними групами.
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.
Зали, що стали недоступними: реалії спортивної інфраструктури
До повномасштабного вторгнення Богдан Гараєв проводив тренування в залах мережі “Домінант”. Як розповідав “Вгору” власник фітнес-мережі Сергій Дудка, з семи залів у Херсоні нині відкритий лише один. Решта – з вибитими вікнами, пошкодженими стінами та інвентарем, а деякі розташовані в настільки небезпечних районах, що доступу туди немає й реальний масштаб руйнувань досі невідомий.
Фітнес-клуб “Домінанат” після обстрілу, грудень 2025 року. Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
Це реальність, у якій спорт у Херсоні більше не має стабільного “дому” — і саме в таких умовах багато тренерів були змушені продовжувати роботу вже в інших містах.
Айкідо під окупацією: від мітингів до евакуації
Рішення залишатися у Херсоні Богдан та його брат ухвалили на початку окупації. Каже, тоді не було чіткого розуміння, як швидко ситуація зміниться.
“Ми були не дуже проінформовані. Вирішили не виїжджати, чекати на ЗСУ. Ми розуміли, що Херсон не здадуть”, – згадує Богдан.
Він розповідає, що на початку окупації разом із братом ходив на мітинги. Українські прапори ховали в шкарпетках, а в рюкзаку тримали овочі — як “відмазку”, що йдуть на ринок.
Брати Гараєви на мітингу на підтримку України на початку окупації Херсона. Фото з архіву Артема Гараєва
Попри небезпеку, вони намагалися продовжувати тренування, щоб діти могли хоча б на кілька годин відволіктися від того, що відбувається.
Згодом окупаційні військові зайшли до їхнього залу, і тренування довелося переносити.
“Ми тренували в себе вдома влітку. На подвір’ї розкладали татамі, і учні зі всього міста намагалися до нас приїхати”, – згадує Богдан.
За його словами, заняття проводили фактично на благодійній основі.
“Хто міг — платив. Хто не мав можливості — просто приходив займатися, щоб трохи відсторонитися від війни, забути про те, що ми зараз знаходимося в окупації”, – розповідає він.
Паралельно Богдан і його родина займалися волонтерством – доставляли ліки людям, яким вони були потрібні.
Виїжджати з окупації родина Богдана вирішила не одразу. Ситуація ставала дедалі небезпечнішою, особливо напередодні проведення окупантами так званого “референдуму”. Після того як до їхнього дому прийшли російські військові, вони почали збирати речі й готуватися до виїзду.
Дорога розтягнулася на тиждень: ночували біля Антонівського мосту, проходили понад 30 блокпостів і постійно жили в страху. Найбільш напруженим моментом стала спроба мобілізувати брата Богдана під Мелітополем, а також перевірки документів через відсутність російського паспорта. Під Василівкою родина провела сім днів у черзі, не знаючи, коли зможе виїхати.
Одеса замість Херсона: моральний виклик і новий старт
До Одеси Богдан із братом приїхали без чіткого плану продовжувати роботу — потрібна була пауза, бо морально було складно усвідомити, що вони більше не вдома. Після звільнення Херсона вони планували поїхати назад, однак через постійні обстріли вирішили залишитися в Одесі.
“Ми не хотіли розпочати щось тут, щоб це не сприймалося так, що ми кинули своїх учнів. Для нас морально це було важко”, – каже він.
Його брат почав вести тренування восени 2023 року, Богдан – у лютому 2024 року.
Тренування в клубі айкідо кенсай “Херсон-Одеса”. Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
Після виїзду з Херсона Богдан із братом та родиною продовжують волонтерську діяльність, тепер уже на користь українських військових. Вони забезпечують знайомих бійців необхідною технікою, спорядженням, гвинтівками, дронами та тактичними приладдями. За словами Богдана, працюють лише з тими, кого знають особисто.
Колаж з фото з архіву Богдана Гараєва
Попри складний старт, адаптація в Одесі, за словами Богдана, пройшла відносно спокійно – багато херсонців переїхали саме сюди, а менталітет людей у двох містах схожий.
Тренування в клубі айкідо кенсай “Херсон-Одеса”. Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
Вчитися захищати себе: від першого кроку до впевненості
На одеському татамі зібралися різні діти. Хтось прийшов у секцію з бажанням навчитися захищатися, хтось — заради спорту та дисципліни, а хтось — щоб мати місце, де можна бути серед своїх.
Дев’ятирічна Арья з Херсона прийшла на тренування вперше.
“У класі мене ображали і я хочу навчитися себе захищати. Я перший раз займалася. Було цікаво. Інші учасники допомагали розібратися з техніками. Я буду далі займатися”, – розповідає дівчинка.
Арья з Херсона (праворуч). Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
Вікторія з Одеси займається айкідо вже рік. Каже, спорт дав їй внутрішню впевненість.
Айкідока Вікторія. Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
“Мені це дуже подобається. Мені це приносить велике задоволення. Заняття дають внутрішню впевненість і певну безпеку”, – говорить вона.
14-річний Іван називає тренера “лапочкою”, але додає, що суворість іноді потрібна.
“Він просто дуже хороший. Ну, іноді суворість – це потрібно. Може і покричати, але більшість тренування без крику”, – каже хлопець.
Айкідока Іван. Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
За його словами, навіть повітряні тривоги не зупиняють заняття.
“Ми без світла працюємо, під час тривоги йдемо в укриття, після відбою знов працюємо. Зараз я знаю, що робити в складних ситуаціях. А якщо виникає бійка, то знаю, як мінімізувати травми та вистояти”, – говорить Іван.
