Катерину Ханікову на акції в підтримку військовополонених та безвісти зниклих в Ізмаїлі легко впізнати. На її футболці – фотографія батька у військовій формі, а на спині напис: “Ти живий, я це знаю. Знайду, обіцяю!”. На плечах у дівчини – чорно-синій прапор, символ родин безвісти зниклих захисників. У руках плакат. Катя стоїть посеред роздоріжжя, на “острівці безпеки”, і час від часу повертається до дороги, жестами закликаючи водіїв сигналити на підтримку. Автівки відповідають сигналами.
Акції, де родини шукають підтримку
Катерина Ханікова – донька безвісти зниклого українського військового. Два рази на місяць вона організовує акції в підтримку безвісти зниклих та полонених.
“Родичі збираються на площі міста, щоб показати: безвісти зниклі – не означає забуті. Вони не можуть говорити, а ми говоримо замість них. Ми – їхній голос тут”, – каже дівчина.
Фото Олени Гнітецької/”Вгору”
За її словами, навколо акцій уже сформувалася спільнота родин:
“Понад сто сімей. У нас є група, де ми спілкуємося, підтримуємо одне одного та створюємо ці акції. Скоро буде вже рік, як ми збираємося. Нас підтримують волонтери з ГО Південноукраїнський рух ветеранів та волонтери "Вулик", а також небайдужі мешканці. І завжди приходять люди, у яких ніхто не зник і немає нікого в полоні. Ці акції справді об’єднали людей зі спільним болем”.
Фото Олени Гнітецької/”Вгору”
На площі більшість учасників – жінки. Багато хто приходить із дітьми. Поруч стоять підлітки з плакатами, на них фотографії чоловіків, дуже схожих на них самих – імовірно, батьків або старших братів, яких вони шукають.
Є мами з немовлятами на руках, є візочки. У дітей льодяники та пляшечки з водою. Малечі важко довго стояти вздовж дороги, де безперервно рухаються автомобілі. Дехто приносить маленькі складні стільчики – час від часу діти сідають відпочити.
