Культурне життя мирного Херсона завжди асоціювалося з великими сценами та фестивалями, але одна з найчутливіших його сторінок створювалася в затишку бібліотечних залів. Саме там виник інклюзивний театр – простір, де діти та дорослі з аутизмом змогли вийти на сцену і бути почутими.
Сьогодні цей театр у Херсоні – не просто творчий гурток. Це територія, де люди з особливостями сприйняття світу вчаться комунікувати через сцену. В умовах війни для херсонських родин, які виховують дітей з аутизмом, це можливість витягнути їх із соціальної ізоляції, дати голос і повернути відчуття приналежності до суспільства.
Історія створення: від пошиття ляльок до “Мельпомени Таврії
Починалося все у 2006-му році, коли в бібліотеці ім. Олеся Гончара відкрили Центр обслуговування користувачів з особливими потребами. Спершу орієнтувалися суто на людей із порушеннями зору, однак у 2016 році аудиторія центру розширилася – доєдналися родини, які виховують дітей із ментальною інвалідністю – переважно із синдромом Дауна та аутизмом.
Спочатку батьки просто приводили дітей на творчі заняття у бібліотеці. Але одна з мам, переселенка з Криму Наталія Гайдай, запропонувала зробити спільний творчий проєкт, який би покращив соціальну адаптацію дітей, допомагав їм розвиватися, і щоб їхню творчість можна було показувати широкому загалу. Ця ідея усім сподобалась, і бібліотечні “феї” почали шукати варіанти.
Наталія Гайдай
Кадр з архівного відео “Вгору”
«Я побачила в інтернеті таку практику, як ляльковий театр. Ця форма арттерапії – універсальна, бо участь можуть брати абсолютно всі, незалежно від віку – і маленькі діти, і старші, і безпосередньо батьки, – розповідає заступниця директора з бібліотечної роботи Оксана Шестакова.
Інклюзивний театр Херсона почався з виготовлення ляльок. За словами Оксани, робота з різними фактурами й матеріалами позитивно впливала на психологічний стан дітей. Вони опановували побутові навички: пришити ґудзик, вирізати з тканини чи працювати з папером та іншими матеріалами.
Оксана пояснює, що через роботу з ляльками діти вчилися базової комунікації: вітатися жестами та тримати зоровий контакт. Це одночасно розвивало навички спілкування та давало позитивний арттерапевтичний ефект.
За пошиттям ляльок
Кадр з архівного відео”Вгору”
Тим часом директорка книгозбірні Надія Коротун плекала мрію – створити на базі бібліотеки повноцінний інклюзивний театр. Ця ініціатива реалізувалася у листопаді 2018 року, коли до проєкту запросили професійну режисерку театру ім. Миколи Куліша Ірину Корольову. А наступного року відбулася прем’єра першої вистави – «Дивовижні пригоди книжкової феї в бібліотеці». Вона об’єднала сюжети про Незнайка, Алісу з країни див та Маленького принца, історію якого зі сцени розповідав Богдан Щукін.
Тепер головними на сцені були не ляльки, а юні актори.
Ляльки і юні актори
кадр з архівного відео “Вгору”
Оксана Шестакова розповідає, що через проблеми з мовленням у багатьох дітей, до підготовки вистави залучили акторів театру імені Миколи Куліша. Вони записали фонограми, під які учасники на сцені проговорювали слова:
«Глядач чув голос актора, а дитина повторювала ці слова, пропрацьовувала артикуляцію та логопедичну функцію. Це був надзвичайно потужний елемент арттерапії».
На прем’єру запросили родичів – бабусь, дідусів, які не бачили репетицій. Для них стало відкриттям те, як «театротерапія» змінила їхніх дітей: вони почали краще виражати емоції, комунікувати та, найголовніше, взаємодіяти одне з одним.
Практика показала, що театральне мистецтво сприяє соціалізації людей з аутизмом.
Заступниця директора з бібліотечної роботи Оксана Шестакова
Кадр з архівного відео “Вгору”
«Ми, люди, яких звуть аутисти, не пам’ятаємо, чому покинули свої планети»
Такі слова у виставі «Дивовижні пригоди книжкової феї в бібліотеці» промовляє учасник інклюзивного театру «Звичайна роль – особливий актор» Богдан Щукін.
За кожною такою «звичайною роллю» стоїть історія мами, яка всупереч діагнозам вірила у свою дитину. Олена, мама Богдана Щукіна, розповідає, що він довго не говорив, і вона намагалася, не знаючи тоді ще ніяких методик, самостійно його навчати. Згадує, що син дуже любив чай, і вона спочатку довго вчила його вимовляти лише одне слово «чай», потім «дай чаю», «хочу чаю», і далі вже складніші речення. Утім, мовлення у хлопця пішло не звичайне – а ехолалійне. Ехолалія – повторення чи імітація слів, сказаних іншою людиною.
Богдан Щукін у виставі «Дивовижні пригоди книжкової феї в бібліотеці»
Кадр з архівного відео “Вгору”
“Він повторював те, що чув з мультфільмів, почав казки розповідати та пісні співати. Дуже полюбляв мікрофон змалку. Вставав перед дзеркалом і нібито співав чи давав інтерв'ю”, – розповідає Олена.
Дитяче захоплення Богдана відеороликами, де ведучі вітаються з глядачами, з часом переросло у дивовижний результат – у хлопця з аутизмом розвинулася ідеальна дикція. Богдан співає й артистично декламує вірші.
Олена згадує, коли вони з сином вперше переступили поріг бібліотеки імені Олеся Гончара, їй було лячно. Великий заклад, тисячі книжок і дитина, яку часто не хотіли брати у звичайні гуртки. Проте саме тут Богдана прийняли. За вісім років він побував на безлічі творчих майстер-класів, брав участь у лялькових виставах і вперше спробував себе в акторському амплуа.
Богдан Щукін з другом і партнером по сцені Азаматом Хажиним
Кадр з архівного відео “Вгору”
Життя під обстрілами: як працює інклюзивний простір у Херсоні в умовах війни
Друг і партнер Богдана Щукіна по сцені Азамат Хажин розповідає:
«Над усе люблю грати ролі. Наша режисерка Ірина Володимирівна готувала з нами прем’єру на травень 2022-го… Ми їздили у Київ на фестиваль "Барви життя", брали участь у "Мельпомені Таврії" багато разів, брали участь в онлайн-фестивалі “Зірка” у Німеччині. На Лиманські зорі в Миколаїв їздили.
Мама Азамата Віра є учасницею громадської організації “Аутизм. Особливий всесвіт”, створену колективом родин, які виховують дітей з аутизмом, за рік до повномасштабного вторгнення.
Режисерка Ірина Корольова з Азаматом Хажиним під час репетиції
Кадр з відео Олександра Андрющенка “Вгору”
Це була спроба батьків взяти майбутнє дітей у власні руки. В “Особливому всесвіті” мами самі ставали вчителями: хтось навчав плести картини, хтось – шити й розфарбовувати авторські шопери фантазійними візерунками. Віра навіть організувала спортивні тренування в місцевому Палаці дитячої та юнацькою творчості аби у вихованців не було жодного вільного вихідного.
«Ми хотіли, щоб наші діти мали не просто дозвілля, а творчу самореалізацію та корисну трудову діяльність. Ми мріяли про власні майстерні, про "тренувальну квартиру", де вони могли б вчитися жити самостійно, сепаруватися від нас. У перспективі ми бачили ціле поселення однодумців із подібними ситуаціями в родинах», – ділиться Віра.
Заняття з педагогом в одному з безпечних просторів “Херсона”
Проте війна перетворила цей наповнений «всесвіт» на уламки. Чимало дітей з аутизмом під час війни опинилося по різних містах, але ті, хто залишився в Херсоні, продовжують збиратися попри постійні обстріли. Тепер їхні зустрічі мають інший, глибокий сенс. Навіть театр не зупинив свою роботу.
Поки журналісти “Вгору” розпитували мам і бібліотекарок, як працює інклюзивний театр під час війни, Азамат захоплено розповідав про виставу, в якій ляльки – «херсонські овочі» – разом із ЗСУ виганяють ворогів із рідного міста. Це вже не просто арттерапія, це спосіб триматися за життя й одне за одного, і зараз Азамат, як і інші актори, понад усе чекає на наступну репетицію. Бо так їх особливий всесвіт стає видимим, і вони почуваються частиною суспільства, яке їх розуміє і приймає.
