У квартирі горять свічки, а по стінах пурхають тіні метеликів. Метелики не справжні – паперові. Їх вирізала Євгенія для свого сина Мишка, якого чомусь дратують свічки. Він ще дуже малий і не може зрозуміти, чому вечорами темно. Тому мама вирізає паперових метеликів, насаджує на шворку й чіпляє до люстри так, щоби від них падала тінь. І, поки немає, світла, опалення і води, у Мишка є власний театр тіней, а ще «телевізор» – великий акваріум із рибками на 250 літрів. Коли немає світла, батьки вмикають телефон і кладуть його на акваріум, щоби світло проникало у воду й можна було бачити рибок. Малому Мишкові дуже подобаються рибки й метелики. Він навіть забуває плакати через те, що в нього ріжуться зубки.
Михайлик народився 5 березня 2022 року в Херсоні. Його батьки всю окупацію залишалися в місті. Євгенії пощастило народжувати під наглядом лікарів. Вона пригадує, що відчувала радість, що нове життя з'явилося, і заразом розуміла, що тепер її мета – зберегти це життя, бо було дуже страшно від того, що відбувалося довкола.
Євгенія розповідає:
…Нам пощастило, ми встигли зробити дитині українське свідоцтво про народження. Знайомі зателефонували та сказали: «Їдьте терміново! Завтра вже РАЦС не працюватиме». На щастя, того дня був зв'язок, ми викликали таксі та поїхали за свідоцтвом. Тож Мишко в нас справжній український кавунчик! Згодом наші жінки вже не могли отримати українського свідоцтва. Багато хто виїжджав із Херсона з новонародженими взагалі без свідоцтва, бо не хотіли отримувати російське.
Через тиждень після пологів у мене зникло молоко, можливо, через нерви. А щось купити тоді було складно, магазини закриті. А це ж дитина, картоплю їй не запропонуєш! Одна надія була на гуманітарку. І я стояла в цих величезних чергах за гуманітаркою, щоб отримати дитяче харчування. Я до такого не звикла, мені було ніяково та соромно, хоч мені й казали, що треба хапати все підряд. Пам'ятаю – ллє дощ, холодно, я стою, хвилююся, щоби хоч щось встигнути взяти… З ліками теж була біда. Якось у Мишки з'явився нежить, і в пошуках елементарного промивання для носа довелося об'їхати пів міста, бо важко було знайти хоч якісь медикаменти. Ми намагалися нікуди не виходити, навіть носа не висовувати, хоч і так на околиці живемо, на вулиці Генерала Алмазова (колишня Безродного). Неприємно було, коли ти йдеш із дитячим візком, а поряд окупанти човгають з автоматами. Хто знає, що там у них у головах. Могли будь-якої миті підійти, подивитися телефон, тому потрібно було стежити, щоби там не було не дай Боже ніяких картинок чи патріотичної музики. Вони могли з телефона дізнатися, що ти з кимось пов'язаний, і тоді були б запитання. А питання як вирішувалися? – возили на підвал.
Пам'ятаю, чекала на чоловіка з роботи, він затримувався, я знала, що він у дорозі, але не могла навіть зателефонувати. І тут за вікном чую автоматні черги. Дивлюся на годинник, чоловік має зайти хвилин за десять, а що відбувається за вікном – незрозуміло. Сиджу з малим, намагаюся його якось веселити, але розумію, дитина теж усе відчуває… Поки я чекала, ці 10 хвилин здалися мені довжиною в пів року…
Чимало таких моментів було. До батька мого вони приїжджали. Батько пенсіонер, але працює у гідрометеорологічному технікумі, викладає військову справу. Для них, звісно, це як солодкий цукор. Вони приїхали до нього з автоматами «поспілкуватися». Коли один із них опустив автомат під час «бесіди», тато йому зауваження зробив: «Не можна так, а що як я оскаженію?». Добре, що все обійшлося. Тато в мене людина дуже позитивна, свого Мишка я на його честь назвала.
Чоловік постійно хотів, щоб ми виїхали в безпечне місце, і щотижня нас кудись із Мишком відправляв. Але я йому сказала: "Ні, я нікуди не поїду, ми сім'я, а значить будемо разом до самого кінця".
Одного разу чоловік усе ж умовив Євгенію спробувати поїхати. Такий шанс: знайома виїжджала на автівці й покликала з собою. Улюбленого кота Кефірчика віднесла братові, зібрала речі, попрощалася з домівкою. Кидати все, що маєш, їхати в невідомість було страшніше, ніж залишитися. Але ж це заради Мишка…
На останньому блок-пості, коли вільна земля була вже так близько, до автівки підійшов окупант.
— Все, сегодня пускать не будем, разворачивайтесь, пошли вон!
У той момент Євгенія зітхнула майже з полегшенням: «Ну що ж, отже, не судилося. Дочекаємося наших у Херсоні».
Вона вірила, що чекати залишилося недовго, що зовсім скоро – визволення. Хоча важко було спостерігати, як поступово порожніє місто. Один за одним виїжджали рідні, знайомі, друзі – усі ті, що були серцем і душею Херсона. Дім – це ж не тільки стіни, це близькі люди… Іноді вимикали зв’язок, телефон перетворювався на мерця. Тоді їй ставало зовсім моторошно: що з рідними, чи живі? Євгенія обіймала Мишка, прислухалася до вибухів і намагалася зрозуміти, що відбувається. Можливо, наші вже поряд?..
Проте й зв’язок, що працював, не завжди радував: окупанти вирішили використати його для психологічного тиску на жителів.
Розповідає Євгенія:
«Незадовго до звільнення нам почали приходити СМС, що, мовляв, тут скоро почнуться обстріли й вам треба евакуюватися до РФ. Нам постійно ці СМСки надходили, а потім вони нам почали телефонувати. Тижні два чи три все це тривало, ці дзвінки. Телефонувала якась жінка й говорила, що, мовляв, для вашої безпеки вам треба евакуюватися в Росію, розповідала всю цю нісенітницю. Як тільки вона починала розмову, я їй грубо відповідала: у мене немає часу з нею розмовляти й кидала слухавку.
Потім росіяни вийшли, знищивши всі комунікації. У нас зникли світло та вода. Але в порівнянні з тим, що, нарешті, не було цих гадів у місті, це можна було пережити. Прийшли наші, й у всіх була така ейфорія, що ми звільнені! Було відчуття, наче у всіх одночасно настав день народження і кожному дістався подарунок, про який він довго мріяв. Навіть дихати стало легше. Люди раділи, одне одному допомагали чим могли. У нас поруч приватний сектор, і хто мав помпу, підключав шланг, щоб інші люди змогли набрати собі води. Пропало опалення, а стояв уже листопад, уже віяло зимою. Але в Мишка була дуже тепла кофта, і, коли ми потім виїхали до бабусі, ця вже зовсім зношена, засмальцьована – «бойова» Мишкова кофта його від холоду врятувала».
Євгенії дуже хотілося залишитися в Херсоні після звільнення, але три тижні без води й світла та ще й з маленькою дитиною на руках її зовсім виснажили. І вони з чоловіком вирішили поїхати, залишивши домашніх тварин під наглядом сусідки. Тепер вони перебувають у Дніпрі, проте щодня Євгенія думає про повернення і планує його:
«Кіт із рибками в нашому домі на варті, вони на нас чекають. Дуже хочеться додому, і всі мої знайомі, які виїхали, – усі теж хочуть додому. Виявляється, багато хто з нас жив і не розумів, які ми щасливі. Те, що раніше було звичним, – виявилося, було нічого собі як круто! Я друзям кажу: «Давайте кооперуватися і заїжджати в Херсон разом! Бо якщо приїдеш один, буде самотньо та сумно. Давайте одразу гуртом додому! І одразу саджати квіти та радіти, насичувати місто життям». Дуже хочеться в Херсоні жити та відчувати це життя».
Записала Олена Астасьєва
в рамках кампанії «Нові херсонці»
ГО Центр культурного розвитку «Тотем»
Більше оперативних новин про Херсон та області у нашому телеграм каналі. Підписуйтесь!
