Боєць із Кіровоградської області Олексій Боркута дістав важке поранення на Херсонщині. Лікарі казали, що не зможе рухатись. Проте Олексій пройшов реабілітацію UNBROKEN, а зараз у селі Голикове за ним доглядає батько.
Його історію опублікували журналісти hromadske.
У березні 2024-го під Кринками на Херсонщині Олексій Боркута дістав важке поранення: втратив третину мозку, ліва частина тіла перестала функціонувати. Лікарі казали, що навіть як виживе, то не зможе говорити, рухатися, розуміти.
Ще навесні цього року, коли журналісти hromadske з Олексієм зустрічалися у львівському реабілітаційному центрі UNBROKEN, він міг говорити окремими словами. А тепер — вимовляє віршовані строфи.
«Удома й стіни допомагають», — радісно усміхається його батько Віктор.
UNBROKEN вони залишили в кінці травня — з його досвідченими реабілітологами, пристосуваннями для руху й самообслуговування, з лікарями, які щохвилини були готові прийти на допомогу.
У своїх рекомендаціях медики зазначили, що Олексій удома мусить перебувати під наглядом невролога та нейрохірурга.
Проте у його маленькому селі на Кіровоградщині немає цих лікарів.
«Олексій зараз під моїм наглядом», — рішуче заявляє батько.
У селі, куди «швидка» має їхати півтора десятка кілометрів розбитими дорогами, у дідівській хаті без побутових зручностей, із постійною потребою в грошах Віктор самотужки повертає до життя свого сина. Біля хати в селі Голикове на мотузках сохнуть випрані Олексієві речі, зокрема смугаста тільник морської піхоти.
«Поки Олексій лікувався, його частину розформували: після боїв під Кринками в ній мало особового складу лишилося. Льоша ще був на реабілітації у Львові, коли його перевели до 34 бригади морської піхоти. То він, як став потроху говорити, попросив купити йому форму морпіха, любить її одягати», — пояснює Віктор.
Коли у 2013 році Олексій одружився, батько-удівець знайшов собі цивільну дружину в іншому селі, а цю хатку залишив синові. До повномасштабної війни Олексій, який з професійного актора перекваліфікувався в будівельники, заробляв гроші на її ремонт і модернізацію.
Але в березні 2022 року Олексій покинув ремонт на півдорозі — пішов добровольцем на фронт. З того часу аж до жовтня нинішнього року в хаті ніхто не жив. І тепер Віктор має або раз і назавжди відмовитися від продовження ремонту, або якось його закінчити.
«Я буду закінчувати ремонт, — рішуче говорить Віктор. — Я теж будівельник, зможу самотужки багато що зробити. Без каналізації, душу мені з роками буде важко Льошу доглядати».
У хаті Боркут газ є. І дровʼяний котел теж — про всяк випадок, якщо з газом будуть перебої, про що селом ходять чутки. Криниця у дворі теж стара — качати з неї воду електронасосом неможливо, вона просто розвалиться від нього. Тому воду в хату Віктор носить відрами — їжу зварити, одяг випрати, Олексія помити.
Батько з першого дня синового поранення веде щоденники його лікування й реабілітації: які препарати Олексій приймав, які тренування проходив, як реагував на ті чи інші виклики.
Для себе й Олексія чоловік придумав чіткий розпорядок дня. Підйом о 6-й годині ранку — щоб до 7-ї, коли встає Олексій, розібратися з котлом і приготувати їжу. Син прокинувся — до сніданку має вмитися, поголитися, походити на вулиці. І після сніданку теж прогулянки — Віктор купив сину крокомір і стежить, щоб Олексій проходив хоча б по три тисячі кроків на день. Найкращий Льошин результат — понад дев'ять тисяч кроків. Але на такі рекорди він спромогається не щодня. До обіду — вправи для очей, завдяки яким Олексій уже може фокусувати погляд, вправи для спазмованої лівої руки — щоб розгинав у лікті, для ніг. Бо ліва нога ще погано слухається Олексія, і чоловік без підтримки щомиті може раптово впасти.
Завдяки односельцям в Олексія вдома є бігова доріжка — як погода не пускає на вулицю, то тренується на ній. І всі пройдені сином кроки Віктор ретельно фіксує у своїх щоденниках.
А ввечері — книжки, вірші, фільми. Батько старається викликати в сина позитивні емоції й бажання говорити.
Мама Олексія давно померла. З дружиною він розлучився до повномасштабної війни. Вона з їхнім сином Остапом виїхала із села. Дівчина, з якою зустрічався, побачивши його після поранення, сказала, що не готова до такої ситуації.
У хату до Боркут заглядають сестра Віктора з чоловіком, колишні Льошині однокласники, староста села, сусіди, чиї сини теж воюють.
Кілометрів за 15 від села Боркут — Олександрівка, центр їхньої територіальної громади. Там є сімейна лікарка, з якою в Олексія підписана декларація, там невролог, реабілітаційний центр для ветеранів. Одним словом — медична цивілізація. Але…
«По правді, зараз ніхто з лікарів за Льошею не наглядає. З кінця травня і ось по сьогодні сімейна лікарка бачила сина двічі — саме коли треба було документи на групу інвалідності оформляти. Вона до нас не телефонує й не приїздить. Каже мені, щоб я сина до неї в Олександрівку привозив, немов це так просто. А про наших так званих вузьких фахівців узагалі не хочу говорити — вони мене дуже плутали, коли Льоші групу інвалідності оформляли. І це сину в них бути під наглядом? Та я краще самотужки буду за ним наглядати», — розхвилювався Віктор.
Очі Олексія нині все ще бачать не реальну, а зміщену через поранення картинку світу. Батько збирається з духом і з грошима, щоб відвезти сина до київських офтальмологів.
