На другу річницю початку повномасштабної війни в Одеському театрі юного глядача імені Юрія Олеші відбувся перший прем’єрний показ вистави “Молочайник”, що розповідає про життя в російській окупації. П’єсу написала співзасновниця київського “Театру Драматургів” – наша землячка, драматургиня, сценаристка й журналістка Оксана Гриценко. А втілити її в життя на одеській сцені вдалося завдяки взаємодії молодого херсонського режисера Євгена Резниченка з колективом ТЮГу, очолюваного Оксаною Бурлай-Пітеровою. На прем'єрі побувала журналістка “Вгору” Ганна Щидловська
“Молочайник” – історія, яка могла б статися насправді
Театр юного глядача має різноманітний репертуар, розрахований не тільки на дітей, а й на дорослих. Трагікомедія “Молочайник” – вистава для категорії 16+. Упродовж двох годин перед глядачем розгортається історія окупації вигаданого херсонського села Кавунівка – з цілком реальними колоритними й характерними персонажами. Історія, яка могла б статися насправді, бо ілюструє те, що переживали мешканці окупованої Херсонщини.
Четверо жінок – бабуся, мати й дві дорослі доньки живуть у будинку, біля якого окупанти облаштували свій блокпост. До цього сімейства щодня забігає кума – місцева вчителька української мови й “приносить” свіжі новини. Що тільки не відбувається в окупованому селі… Призначення загарбниками свого мера. Святкування дня Росії з хресною ходою. Феєричне встановлення й падіння половини пам’ятника Леніну. П’яні витівки окупантів та їхні загадкові смерті, до яких нібито причетний таємничий Молочайник. Знищення штабу окупантів разом зі школою, де він був розташований. Все це можна побачити очима п'ятьох героїнь, в яких легко впізнати когось із родичів або знайомих і навіть себе. Вони – свої. Вони виросли під нашим щедрим степовим південним сонцем.
Енергійна баба Надя, зламавши стегнову кістку, залишається прикутою до ліжка, але її почуттю гумору й бойовому духу можна лише позаздрити.
Мати відрами консервує помідори, що мала б їх везти на виставку до Італії, ховає загиблого українського льотчика й виконує на його могилі магічний ритуал викликання родинного духу, якого навчила її стара.
Одна з дочок за будь-якої незрозумілої ситуації ховається під столом, але при цьому веде патріотичний телеграм-канал прямо під носом в окупантів. Інша намагається заробити на продажу трусів і переведенні в готівку гривень, возить у село ліки.
Драматичні моменти у виставі дозовані, трагічне стикується зі смішним. А розв’язка доволі непередбачувана. А коли мати говорить донькам: “Гляньте он туди. Жовте поле і синє небо. Це наш прапор, і вони його ніколи й ніяк не зірвуть. Скажете там в Києві, що я тут наш прапор стережу”, – на очі набігають сльози…
Це вистава про коріння, про родинні зв’язки, про любов до рідної землі. Це відповідь на питання, чого люди не виїжджають з окупації, яке неодноразово лунає зі сцени. Відповідь така: ”Поки наші кавунівці сидять в окупації, вони підтримують одне одного своїм корінням. У степових рослин воно дуже міцне та довге. Не вирвеш”.
Виставу хочеться розібрати на цитати. Багато чого запам'ятовуєш одразу, бо слова могли бути твоїми.
Ми побачимо їх на танках, ми побачимо їх і в чорних мішках. Ми побачимо, як впадуть їхні прапори, як згорять їхні БТРи. Ми побачимо, як поїсть їх відчай і страх. Ми будемо тут. Ми закриємо їм очі. Ми дочекаємося наших. Ми точно дочекаємося наших. Ми вміємо чекати.
Спроба пояснити емоційно-душевний стан людей в окупації
За два дні показу виставу відвідало чимало одеситів і херсонців, які через окупацію та обстріли змушено залишили рідні домівки. Другого дня показ двічі переривався через оголошення повітряної тривоги, яку глядачі перечікували у сховищі театру. Дехто ділився враженнями.
“У мене таке відчуття, наче я все це пережила”, – зізнається жінка, вона виїхала з Херсона вже після звільнення, коли почалися потужні обстріли. До розмови приєднуються інші, і реальні історії підсилюють ефект перерваного театрального дійства. Присутні уважно слухають. І раптом лунає: “Дякуємо вам за вашу мужність” – фідбек від місцевої публіки в обличчі молодої одеситки.
А після вистави відбулося обговорення з глядачами та творчою групою.
За словами директорки ТЮГу та виконавці однієї з ролей – Оксани Бурлай- Пітерової, вони з Євгеном Резниченком довго шукали таку п’єсу, щоб не травмувала, а дала змогу акторам разом з глядачами порефлексувати й осмислити тему війни.
Ми хотіли б цією виставою допомогти людям, які прийдуть до нас на показ, колективно опрацювати цю травму, і бути єдиними, – пояснює пані Оксана.
виконавиця однієї з ролей – директорка та художня керівниця театру,
заслужена артистка України Оксана Бурлай-Пітерова
Вона зізнається: дуже задоволена реакцією глядачів, і підкреслює, що весь колектив театру працював натхненно і вкладав у виставу душу. Свою дещицю внесли й монтувальники, і освітлювачі, і звуковики – всі, хто брав участь у роботі над постановкою. Художниця Олена Штепура розробила сценографію з елементами анімації.
Гадаю, таку виставу має побачити багато міст України. Ми подалися на грант Українського культурного фонду щодо гастрольного туру містами України. Маємо надію виграти цей грант і поїхати з виставою по всій Україні, – говорить директорка.
Євген Резниченко пояснив: для нього ця постановка є спробою пояснити емоційно-душевний стан людей, які перебувають в окупації, незрозумілий для когось, хто не знає, що таке окупація. А разом з тим – це своєрідне послання для тих, хто досі залишається на окупованих територіях, що про них пам'ятають, що їх не забули.
Про окупацію він знає не з чуток, щоправда, зміг вивезти близьких на підконтрольну Україні територію вже у квітні. А перший місяць війни взагалі жив з родиною в бомбосховищі театру.
У нас мільйони людей досі в окупації. Хтось два роки, а хтось 10. Дуже важливо не забувати говорити про них, – каже режисер.
Виставу “Молочайник” зголосилися поставити ще й у Київському театрі на Подолі та Львівському театрі ім. Лесі Українки. Пізніше побачити її зможуть і українці за кордоном. Принаймні, бажання поставити п’єсу виявив колектив аматорського театру української діаспори Фінляндії.
режисер херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша Євген Резниченко
Про те, як вандалізм Росії зруйнував міф про її особливу культуру, читайте в статті Лариси Жарких
