«Мій нік IvAZOVsky»»: Спуститися в підвал, щоб залишитися вільною людиною

Інтерактивна моновистава «Мій нік IvAZOVsky"» – це історія про виживання в часи війни та окупації, коли підземелля стає символом волі й опору. П’єсу написали херсонці Олексій та Валентина Пономарьови, а поставила режисерка театру ім. Миколи Куліша Ірина Корольова. Вистава стала втіленням особистого й культурного спротиву українців, чиє життя чи діяльність перемістилися до підвалів.

Що повинен робити митець під час війни

“Три роки. Три роки повномасштабної війни. Три роки я бачу лише ці стіни. Три роки не бачу сонця, не чую сміху дітей. Відлуння бомб угорі стало моєю музикою”.

Так говорить герой Олексія Пономарьова, його тезка, музикант з Феодосії, який від початку повномасштабної війни живе у підвалі музею художника Івана Айвазовського. Він гостро переживає розлуку з дружиною та донькою, і там же, в підвалі, дізнається про смерть своєї мами.

Сім’я виїхала, а Олексій залишився, бо через громадянську позицію та українські пісні, які він виконував публічно, зокрема й гімн України, доступні для перегляду в інтернеті, – його могли затримати на російських блокпостах.

Арешти, підвали, катування. Я обрав інший шлях. Так, так підвал! Але це єдиний підвал, де я залишаюся вільною людиною, – з болем у голосі викрикує герой, пояснюючи своє рішення переховуватися під землею.

Фрагмент вистави.
Фото Валентини Пономарьової

Його єдиний зв’язок із зовнішнім світом – надійно замаскований Starlink. Завдяки якому авторські пісні й музичні треки він може продавати через інтернет. Отримуючи електронні гроші, герой переказує їх рідним і донатить на ЗСУ. А друзі, які теж залишилися в окупації, ночами приносять йому їжу. Та він відчуває, що втратив все, навіть власне ім’я.

“Треба працювати. Треба заробляти гроші для дружини, для дитини. Наразі це те, що живить мене сьогодні. Десь у минулому залишилася історія мого життя. Планів на майбутнє зі зрозумілих причин у мене теж немає. В мене навіть імені немає. А залишився лише нік. І мій нік “IvAZOVsky" – проголошує музикант.

Вибір псевдоніма він робить не випадково. На горі – картинна галерея Айвазовського й улюблене обома, художником і музикантом, чорноморське узбережжя Феодосії. Щоправда, музикант “IvAZOVsky" може побачити його лише на моніторі.

Щоб “вдихнути повітря феодосійської набережної”, герой розпилює біля вентилятора освіжувач повітря “Морський бриз”.
Фото Валентини Пономарьової

Щоб не збожеволіти, він подумки розмовляє з українськими митцями, Тарасом Григоровичем Шевченком і Ліною Костенко, цитує їх і розмірковує над глибиною їхніх поезій. Вірш Ліни Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать» стає для нього відповіддю на питання, що повинен робити митець під час війни. У темряві підвалу в нього народжуються світлі ліричні пісні, сповнені надії й віри в Україну та українців.

Герой знаходить сенси та натхнення і в полотнах Айвазовського.

«Ті картини, в яких головна сила – світло сонця, можна вважати кращими», – цитує він роздуми художника і проводить паралель з тим, як мистецтво запалює світло в душі.

Вистава завершується маніфестом віри у майбутнє вільної й неподільної української держави:

«Ми точно віримо, що, як на картині Айвазовського, зійде сонце і над Феодосією, і над Кримом, і над Луганщиною, і над Донеччиною, і над Запоріжжям, і над Херсонщиною. Зійде наше українське сонце над всією Україною».

Олексій читає цитати Івана Айвазовського.
Кадр із відео Олександра Андрющенка/"Вгору"

Мистецтво, яке мотивує та вказує шлях

Автор п’єси “Мій нік IvAZOVsky" – заслужений діяч мистецтв України, керівник музичної частини театру і старший викладач кафедри культури та мистецтв Херсонського державного університету Олексій Пономарьов. Він же виконавець головної ролі та автор музики й пісень, що лунають у виставі.

На думку Олексія, у часи, коли самого патріотизму вже не вистачає, і людям для виживання потрібна мотивація, мистецтво і є «мотивацією в чистому вигляді». Бо віддзеркалює емоційний стан людей, які намагаються торувати свій шлях попри відчай, дезорієнтацію і засилля дезінформації.

Все, що відбувається (під час вистави – ред.), всі новини, історії, це не фейк, всі картини, це справжні картини, крім однієї, де був підірваний міст, – каже Олексій.

На тлі картини Івана Айвазовського “Пожежа в Москві” 1812.
Фото Валентини Пономарьової

Дружина та співавторка Олексія Валентина за фахом – журналістка. Саме вона наповнювала п'єсу історичними фактами. Для неї важливо розповісти про окупацію Криму у 2014 році та про долю людей, яких ув’язнювали просто «за їхню громадянську позицію».

«Як ми розповідаємо про художника Богдана Зізу, якого посадили на 15 років, за те, що він вилив жовту та синю фарбу на двері. І таких людей багато. Вони є в Криму, вони є в Херсонській, Запорізькій, Донецькій області.», – пояснює Валентина.

У п'єсі є й автобіографічні моменти, адже автор і виконавець теж музикант і родом з Феодосії, а Валентина – з Антонівки. Для них обох ця вистава ще й історія про біль втрати дому.

«У багатьох людей тепер просто нема дому», – додає Олексій.

Олексій та Валентина розповідають журналістам “Вгору” про роботу над виставою.
Кадр із відео Олександра Андрющенка/”Вгору”

Робота в підвалі вимагає іншого підходу й більшої чесності

Вистава про підпілля поставлена у підпіллі призводить до максимального занурення глядача в атмосферу дійства.

«Дуже часто ми жаліємося в Херсоні, що вимушені спуститися в підвали. А тут навпаки, підвал грає на нас», – зауважує Олексій.

Музику, написану ним в різні періоди життя, наживо грають музиканти театру Куліша на чолі з заслуженим діячем мистецтв України Артемом Філенком.

Музиканти театру ім. Миколи Куліша.
Фото Валентини Пономарьової

Ефект присутності та інтерактивність посилені технологіями: 5D звук, поліфонія, відеополіфонія. На кількох моніторах, на кожному – різна картинка, транслюються записи реальних подій, і завдяки штучному інтелекту оживають картини Івана Айвазовського.

За словами режисерки Ірини Корольової, щоб навчитися ставити вистави, які справляють враження на глядача навіть у підвалі, колективу театру довелося переформатувати своє мислення.

Ви розумієте, коли я маю в оркестрі 15-20 музикантів, на сцені балет, акторів 30, а ще монтувальники, світло, звук. І ця вся армія рухається й тримає зал на 700 місць в напрузі. І тут ти приходиш в підвал, і в тебе сцена півтора на півтора.

Ірина Корольова на зустрічі з журналістами “Вгору” після прем’єри.
Кадр із відео Олександра Андрющенка/"Вгору"

Ірина Корольова підкреслює, що робота у підвальних умовах, вимагає від акторів більшої чесності.

Ми тут настільки близько до глядачів, що глядач тебе бачить, чує твоє дихання, і це змушує думати, наскільки ти мусиш бути правдивим.

Матеріал створено за участі Устина Дначука.