Польові дороги

Подався від Херсона до Києва автобусом. 10 годин дороги та ще й дорого. ( Ловко сказано!) Дружина розповідала, що її бабусі з Олешок ходили на прощу у Києво- Печерську лавру пішки. Мені здалося вже в метро, ніби й сам пройшов той чумацький шлях — все тіло на ранок боліло.

Цю дорогу я добре знаю. Однак до війни вона була вибоїста і красива селами й містечками. Щедра садами й врожайними полями. Війна все довкола спотворила. Парадоксально, що асфальту більше, а жителів — менше.

Уже за Херсоном до самого Миколаєва краєвиди вражають: до горизонту золотом сяє ріпак, зливаючись у синьому небі, яке хлюпочеться в Дніпро — Бузькому лимані.

Найконтрастніший із населених пунктів Посад — Покровське. Поряд з розбитим домом постає новий будинок — вже з грядками часнику і посадженої картоплі. А на майданчику складено купою рештки ракет, що розірвалися або ні, залишивши цілим корпус з оперенням стабілізаторів. Всю цю гору варто відвезти путіну під бункер або в міжнародний суд.

Зранений Миколаїв. Нова Одеса зістарилася помітно. Та і я б не повторив свій переможний рафтинг у Мигії, на закрутах і вирвах Південного Бугу. У Мертвоводі сидить рибалка з двома вудками. Нікому рибалити в Південноукраїнську, Єланці, Голованівську, Доманівці, Благовіщеннську — до Умані видно, як, майже, через двір, ніхто не живе.

Люблю видивлятися птаство. За весь час помилувався летом кібця над очеретами, хвацькою поставою сторожового фазана і діловою ходою бусла вздовж озимини й лісосмуги.

Нічого не знімав на камеру. Привіз із дому вишневу зав’язь і кілька нових квіток. Не з порожніми руками. Краще погано їхати ніж гарно йти.

Віктор Тютюн, 11 травня 2026 рік.