Фельдшерка з Одещини Олександра Чорна понад рік служить на Херсонщині. Військова медикиня з позивним Ластівка та її побратими нині евакуюють поранених бійців до шпиталю. Журналістам Вгору вдалося поспілкуватися з Олександрою та розпитати її про службу бойового медика.
Питання служити чи не служити не виникало
Я виросла у військовому містечку, тому збройні сили – це моє життя, – одразу каже Олександра.
Дитинство та юність її минало у військовому містечку Подільська на Одещині. Батько був військовослужбовцем, служить у Збройних Силах України й чоловік Олександри. Після завершення навчання в медичному училищі і вона працювала у військовій частини. Щоправда, медичного стажу має небагато. Зарплати в медиків були невисокими, тож після народження дітей Олександра змінила професію й останні шість років працювала бухгалтеркою. Однак, коли почалася війна, питання служити чи не служити в неї навіть не виникало. Тож швидко відшукала військовий квиток та диплом і вже 25 лютого звернулася до військкомату. На той час не було відбою від охочих вступити до війська. Перевагу надавали чоловікам, і Олександрі сказали поки зачекати. Тоді вони з кількома іншими добровольцями самоорганізувалися в добровольчий батальйон, а 23 березня їх офіційно мобілізували до Збройних Сил України.
У перший день великої війни Олександра перебувала вдома у Чорноморську. Вона згадує тривогу, шок і паніку від усвідомлення, що вторгнення таки почалася.
У першу добу взагалі було відчуття, що це ніби якесь страшне кіно. У нас почали скидати на військові частини каби, ракети. У Подільську, де я жила все своє життя, у перший день загинуло 22 людини. Там і мої друзі були…
Старший син Олександри й одна з доньок-близнючок жили в Києві. Вони переховувалися від обстрілів у метро, а мати підтримувала з ними телефонний зв’язок і раділа, що хоч одна дочка з нею. А потім і друга приїхала до Чорноморська.
Коли вже Лєра змогла виїхати з Києва, то ми втрьох кілограмами пекли поживне печиво з горішками, передавали волонтерам, а вони – хлопцям на схід, на Миколаївщину, – згадує Олександра.
Після того, як мати перейшла жити до казарми, дівчата пекли вже самі.
На навчаннях з другом і побратимом Сергієм Дайловим. Нині в одному екіпажі 24/7.
Не всі витримували психологічно
Бойові медики проходять спеціальне навчання з першої допомоги, тактичної медицини та інше. За словами Олександри, практика від навчання відрізнялася кардинально. Вона пояснює:
Дівчата й хлопці, які були асами, не всі змогли потім при справжніх пораненнях витримати психологічно. Бо це дуже важко. Коли перед тобою манекен – це насправді не те, що жива людина.
Після навчання їх відряджали на підкріплення то в одне, то в інше місце. А 8 грудня вони були вже в Херсонській області й відтоді залишаються тут.
У мирний час, коли Олександра працювала в реанімації, вона виконувала вказівки лікаря, надавала якусь невідкладну допомогу, наприклад, у випадку зупинки серця могла запустити його без кардіо дефібрилятора вручну. А в бойових умовах довелося мати справу з відкритими ранами.
Тут взагалі повно крові. В повному сенсі. Тут більше відкритих ран, вогнепальних поранень. Надаємо допомогу домедичну. Маємо довезти, стабілізувати максимально, щоб лікарі вже далі робили свою справу в операційній, – розповідає Ластівка.
Перший свій бойовий досвід вона отримала рятуючи цивільних у прибережній зоні Дніпра. Навесні в людей почалися городи. А для селян, хоч і міни падають, а грядки мають бути доглянуті. Олександра тоді була медиком роти. Вона уточнює:
Ми забирали поранених і передавали на точці евакуації на евак, і вони вже везли до шпиталю. А тепер я сама цим займаюсь.
Розповідаючи про порятунок поранених військовослужбовців, Олександра каже, що після штурму лівого берега в медиків було багато роботи.
І зараз її не меншає. Буває, хвилями йде. А буває, що спокійно можемо поспати, навіть виспатися. Але завжди в очікуванні 24 на 7, – розповідає медикиня.
Вона вже навчилася абстрагуватися від жаху, що коїться довкола, концентруватися на роботі й виконувати все необхідне пункт за пунктом. Усвідомила що здатна на це, коли рятувала місцевих селян після падіння міни. Згадує, як загибла жінка лежала на дорозі вся в крові, а чоловік поруч з нею теж здавався мертвим. Олександра запанікувала й заклякла, не знаючи що робити. А обстріл ще тривав. Але за кілька секунд їй вдалося опанувати себе й почати надавати допомогу пораненому.
Я згадала одразу всі пункти по такмеду, як маємо діяти, з чого починати, масивні кровотечі, дихання, все-все-все. І просто по пунктиках. Я потім і хлопцям розказувала про цей випадок, що треба спочатку вдихнути, видихнути, – розповідає Олександра й пояснює, що медики навчають бійців першої допомоги, нагадують про правильне накладання та конверсію турнікета, щоб хлопці не втрачали руки й ноги.
Про воєнні будні, втрати та перезавантаження
На забезпечення медикаментами та іншими медичними засобами Олександра не скаржиться. За її словами, складнощі були лише на початку війни. А зараз є все й дуже багато допомагають волонтери. Вони самі виходять на військовослужбовців, одразу дізнаються потреби й закривають запити дуже швидко, буває й за добу. Допомагають і з ремонтом автівок, адже машини медиків дуже часто потрапляють під обстріли. Кілька разів Олександра та її побратими під час виїзду отримували контузії. Востаннє це сталося 17 січня цього року.
Що, за словами медикині, не покриває забезпечення, так це спеціальна жіноча форма та гігієнічні засоби.
Не видавали нам жодного разу жіночу форму. А з гігієни все, що в армії видається, – це мило. Забезпечуємо себе самі. Ще є такий фонд «Землячки». То вони форму надсилають і з кожною посилкою завжди передають засоби гігієни, солодощі. І берці присилали й жіночу форму.
Олександра пояснює, що куртку чоловічу ще можна носити, а в штанях дуже незручно працювати.
Уявляєте, що таке невеличка машина швидкої допомоги? І в машині на ходу ми маємо й одяг зрізати, і під'єднати бійця до крапельниці, і перев’язати. Тож одяг має бути зручним.
На питання, як їй взагалі служиться в чоловічому колективі, Олександра відповідає, що якогось сексизму в них немає. І вона, як і інші жінки, яких в армії вистачає, просто виконує свою роботу. До того ж за час служби вже сприймає свою бригаду і свій бойовий екіпаж як родину. А коли переживає важкі моменти, буває, доводиться вивозити тіла померлих побратимів, потім рятується тим, що вмикає музику й розмальовує картини за номерами.
