Андрія Пєтухова на псевдо Боксер знають як людину, що евакуює звідти, куди часто не виїжджає поліція та інші служби. Він активно веде свої сторінки у соцмережах та розповідає про життя в червоній зоні Херсонщини. Там же, у соцмережах, збирає кошти на свою діяльність.
У квітні 2025 року його автівку з дрона атакували російські військові. Андрій отримав мінно-вибухову травму та контузію, проте, як каже сам, наступного дня продовжив евакуйовувати людей із небезпечних зон, бо мав на це запити.
В інтерв’ю “Вгору” він розповів про свої будні та чому займається цією справою.
Коли ми з вами домовлялися про інтерв'ю, ви сказали, що затримуєтеся, бо були на евакуації. Що то за евакуація?
Ми вивозили чоловіка, на жаль, вже не живого. Він помер у своєму будинку, і надійшла заявка, потрібно було вивезти його з дуже небезпечної зони біля води. На щастя, нам вдалося все зробити, але потім, коли виїжджали, над нами вже висів дрон. Але ми доїхали, забрали тіло.
Дорога до червоної зони
Ви пишете і розповідаєте в інстаграмі, що займаєтеся евакуацією як загиблих людей, так і намагаєтеся врятувати тих, хто залишився в небезпечних зонах. Як ви почали це робити?
У мене був звичайний не броньований бус. І я почав вивозити людей з Антонівки. А потім мій номер телефону поширився через сарафанне радіо. Намагаюся дуже швидко реагувати. Коли є заявка, люди просять, плачуть, я кидаю все і їду. Їду витягувати живих і неживих людей, тварин…
Під час нашого ефіру староста Антонівки розповідав, що люди часто звертаються до вас. Що тіла можуть евакуювати волонтери, а не якісь спеціальні служби. Як ви до цього ставитеся? Адже ви, волонтер, фактично виконуєте чужу роботу?
Я не знаю, як це пояснити, але мені просто телефонують у сльозах і просять допомоги. Кажуть: вбило дроном, одірвало голову, будь ласка, допоможіть, бо ніхто не може. Я все кидаю, беру хлопців і їдемо. Люди дзвонять і кажуть, що хочуть поховати родича по-людськи. Вони плачуть, а я все це дуже близько беру до серця. Я все через себе пропускаю і розумію, як їм важко, і не можу відмовити.
Ви це робите на благодійній основі? Ви не берете за цю евакуацію коштів?
Так, люди мені телефонували позавчора. У нас була евакуація з Антонівки, з Киндійки. Нас просили евакуювати бабусю і дідуся. Дідусеві 81 рік, а бабусі 83. І додзвонювачі запитують: ви це робите за гроші? Кажу, що ні, що безплатно. І люди відповідають: "Дай Боже, щоб так і було". Розумію, хтось може думати, що за це беруть гроші. Вони були здивовані, що це безкоштовно.
Можливо, поставлю цинічне питання, але воно важливе. Ви – молода людина, їздите з іншими хлопцями, витрачаєтеся на бензин. Звідки берете гроші на це і на життя?
Допомагають люди.
Ви збираєте гроші, щоб мати можливість евакуювати людей?
Так. Бо треба обслуговувати автівки, бо вона не одна й дуже багато ресурсів йде на технічне обслуговування. Дорогою авто постійно ламаються. Потрібна також заправка…
Я бачила у вас в інстаграмі пост про історію жінки. Ви з нею поїхали, щоб забрати її батька. А батько сказав, що не буде евакуюватися. Як ви ставитеся до того, що інколи доводиться марно ризикувати життям?
Так, це було в Широкій Балці. Жінка сказала, що тато готовий виїжджати. Але коли приїхали, батько відмовився. Він хотів залишитися у своєму будинку і доживати там. Мені було жаль його дочку. Вона теж ризикувала життям, залишила маленьку дитину в Києві, щоб забрати батька. Були великі ризики, бо постійно літають дрони. На щастя, виїхали, але без батька. Дочка плакала…
Це ж не єдина історія. Люди, які залишаються, роблять свій вибір, а волонтери потім ризикують життям, щоб їх вивезти, коли вони передумають.
Люди залишаються, бо немає куди їхати. Якщо б приїхали та сказали: "Ось, вам будинок, живіть", люди б виїжджали. Але в них немає грошей, і вони бояться їхати в нікуди. Було таке, ми евакуювали бабусю з онуком. А через брак коштів вони повернулися назад під обстріли. Потім телефонують: "Ми хочемо знову виїхати, бо дрони літають". І доводиться їх знову евакуювати. Люди роблять свій вибір, я нікого не засуджую. Хтось має їх вивозити, допомагати, рятувати.
Як часто ви їдете в червоні зони? Це вже звичний процес для вас?
Практично щодня. Може бути по два-три виїзди на день. Може статися: сидиш, телефонують, просять евакуювати, одразу ж їдемо. Але дуже страшно, дуже боюся. Після того, як мене вразив дрон, мені важко психологічно налаштуватися, але я переборюю себе і роблю свою справу.
Коли ви поїхали на евакуацію після того, як вас вразив дрон?
Наступного дня. Поїхав на звичайній автівці, яку подарували друзі з Одеси. На тій, з якої починав вивозити людей з Антонівки. Люди чекали на мене. Вивезли п’ятьох людей та песиків, всі заявки обробили. Ходив у лікарню, крапався, у мене контузія була.
Як ви працюєте? Скільки людей долучені до цієї роботи? Чи тільки ви один?
Хлопці допомагають, але здебільшого сам. Я на слухавці.
Тобто телефонують вам, а ви просите знайомих допомогти з'їздити з вами, правильно?
Так, це моя команда, ми дуже давно разом, вони мені допомагають і ризикують також. Хочу їм подякувати, вони поруч зі мною і не відмовляють мені.
Староста Антонівки розповідав, що в Киндійці, Східному, Антонівці, живе близько тисячі людей. Доволі багато, враховуючи тамтешні умови. Як би ви описали життя там?
Там одні руїни. Щодня горять хати, постійні обстріли. Люди ховаються. Майже чотири роки живуть без світла. Я евакуюю людей і запитую, коли ви були у душі? Каже, я не пам'ятаю, десь чотири місяці тому. Заходять у гуртожиток, навіть світла не вмикають. Вони звикли вже жити так. І весь час ховаються від дронів.
Зруйнований будинок у червоній зоні
Найбільше залишається людей старшого віку?
Так. Але ось ми евакуювали з Антонівки хлопця, але вже не живого, 27 років.
Аспірант ХДУ, якщо не помиляюся?
Так, він навчався. Мама його казала, що він залишався з нею. Вона пішла відпочивати, а син був на літній кухні. І почався обстріл із градів, йому розкраяло голову.
Як намагаєтеся пережити все те, що ви побачили й почули? Чи є у вас якась рефлексія?
Дуже важко. Війна мене змінила. Люди дуже рідко бачать мою усмішку. Не дуже весело, стільки всього бачиш, через себе пропускаєш і переймаєшся цим всім. А як справляюся? Я теж людина. Іноді плачу. От сів у машині, поплакав, але ж я все зможу, я не зупинюся.
Як відбувається евакуація? Я так розумію, що це можна зробити тільки вночі?
По-різному. Це може бути і зараз, і в будь-який час. Це доля, як рулетка. Може пощастить, а може ні.
Як змінилася ситуація за рік?
Дуже змінилася. З кожним днем все гірше і гірше. Зараз (росіяни – ред.) розкидають міни-пелюстки. І дрон може тебе наздогнати й поцілити. Пелюстки це дуже страшно. Наїхав і не розумієш, стояти отак просто неба, міняти колеса. Чи потрібно кидати автівку за купу грошей? Вона броньована.
Що б сказали людям, які, можливо, нас подивляться, чи їх родичі подивляться, які тепер живуть у цих червоних зонах? Чому їм треба їхати?
Не можу нічого сказати, вони дорослі люди, вони знають, що їм робити. Але, якщо є можливість, то виїжджайте. Краще виїхати. Я пропоную поїхати – відмовляються. Прилетіло – вони телефонують. Я нікого не примушую. Якщо у вас є рідні, які кажуть, що є куди їхати, краще виїхати та зберегти життя. Бо є діти, племінники, правнуки, є для кого жити. Ви ж розумієте, люди похилого віку, вони все життя працювали, заробляли на цю хату. І вони хочуть доживати у своїй хаті. І вони нікуди не хочуть їхати. А росіяни полюють на людей. От ми евакуювали чоловіка. Прилетіло 11 дронів, спалили хату, автівку, вбили дідуся, котрому за 75 років, і бабуся, контужена, вся посічена осколками, залишилася жива. Там що, військові були? Потім довелося приїжджати забирати тіло дідуся.
Ви точно знаєте про те, що росіяни в курсі, чим ви займаєтеся. І вони викладали відео, як намагаються поцілити, і поцілили у вашу автівку. Вони очевидно розуміють, що ви займаєтеся волонтерською діяльністю, вивозите людей. Ви думали про те, звідки у них така ненависть?
Я навіть не знаю, що сказати, як можна воювати проти цивільних людей. Я просто не маю слів. Якщо є можливість, то краще виїхати з червоної зони. Бо кожен день все гірше і гірше. І може трапитися так, що ми не зможемо вже приїхати.
Ви кажете про це людям? Що може настати такий день, коли ніхто не зможе забрати?
Кажу, кажу, але не слухають. Вони зателефонують, коли вже щось трапиться, а тоді може бути вже пізно.
Ви багато за час війни бачили і болю, і страждань, і те, що люди не мають бачити. Ми не маємо точно переживати все те, що пов'язане з російською агресією. Але мені здається, що в кожного з нас є якась надія на майбутнє, яка нас підтримує. Для чого вам ця робота?
Хочу бути корисним, допомагаю своєму місту, людям. Їжджу під обстрілами кожен день, ризикую життям. Спочатку війни почалася моя діяльність, потім ГЕС, на лівий берег ми їздили. Допомагаю, чим можу, як можу.
У липні 2025 року Херсонська ОВА повідомила, що волонтерів Андрія Пєтухова та Григорія Янченка визначили як представників від Херсонської області на відзнаку “Національна легенда України”.
Всі фото в матеріалі зі сторінки Андрія Пєтухова в Instagram.
