Військовослужбовець з Херсона Андрій Криницький був учасником АТО, з початку повномасштабної війни вступив до лав ЗСУ, воював на Миколаївщині, Донеччині, Харківщині, а у вересні 2024 загинув, рятуючи поранених бійців на лівому березі Херсонщини. Сьогодні мама Андрія Тетяна ініціювала збір підписів для присвоєння посмертно своєму єдиному сину звання Героя України. Ми поговорили з нею про бойовий шлях Андрія та про важливість гідного вшанування пам’яті загиблих захисників.
Приховував від родини службу в АТО
"Андрій – у мене єдиний син. Він був, дуже важко казати, був добрим і відповідальним. Я б сказала, гіпервідповідальним за все. За що б він не брався, – такими словами Тетяна починає розмову про сина."
Згадує, що він добре навчався й, маючи математичний склад розуму, після закінчення школи продовжив освіту в Херсонській філії Миколаївського кораблебудівного університету, вступивши на бюджет. По закінченню університету отримав спеціальність інженера електросистем на суднах. А з 2010 по 2011 рік проходив строкову службу в армії.
Тетяна вважає, саме під час армійської підготовки, у сина сформувалося усвідомлення, що він повинен служити й віддавати себе своїй країні. Бо вже у 2014 році Андрій приєднався до Херсонського спецбатальйону поліції “Херсон”, який тоді займався переважно охороною важливих об’єктів. Зокрема, на Кримському перешийку та в районі Каховської ГЕС. І дуже часто по кілька місяців проводив у відрядженнях.
Андрій був одружений, але не хотів, щоб близькі турбувалися про нього, тому, за словами матері, навіть його дружина не знала, що він в цей час був у АТО в Донецькій і Луганській областях.
Андрій Криницький під час АТО у Донецькій області. Фото 2015 року
Тетяна згадує:
“Я просто випадково, коли почала прибирати в його кімнаті, знайшла документи про те, що він був там. А коли в нього питаєш, що ж ти не сказав, він відповідав: А що б це змінило?”
У батальйоні “Херсон” Андрій прослужив до кінця жовтня 2015 року. А коли звільнився зі служби, пробував себе в різних сферах. Працював за кордоном на кораблебудівному заводі, а пізніше влаштувався на роботу з охорони кораблів від нападів піратів.
Ще до війни Андрій мріяв про свій наділ землі, на якому зможе господарювати, хотів обробляти землю. Тетяна думає, таке бажання виникло через дитячі спогади Андрія про сільське життя. Бо він часто бував у своєї прабабусі в селі й допомагав їй по господарству. Коли атовцям виділяли землю, він теж подавав заяву, але щось не вийшло, а потім почалася повномасштабна війна.
Повернувся з-за кордону захищати рідну землю
На момент вторгнення Андрій перебував за кордоном, працював за контрактом на охороні суден від піратів у Індійському океані. Та вже на початку березня він і ще троє хлопців повернулися в Україну.
"Як він написав мені, їх доправили тільки до Варшави, а далі добиралися вже своїм ходом. Казав: кордону не існує, просто проходиш, показуєш паспорт і все."
Шостого чи сьомого березня Андрій дістався до Одеси, але вільних місць у жодній з одеських бригад не було, то він вирішив їхати у Миколаїв. Спочатку приєднався там до територіальної оборони, а влітку їх перевели до Херсонської 124 бригади.
За словами Тетяни, Андрій навчався на багатьох спеціальних курсах, зокрема й на курсі з надання першої медичної допомоги за стандартами Червоного Хреста. Тому, тільки но приєднавшись до 124-ї бригади, став бойовим медиком. Тетяна каже, сину доводилося суміщати роботу бойового медика з основною спеціальністю гранатометника, і сумісництво це давалося йому важко. Він часто казав їй, що просить в керівництва зняти з нього навантаження медика. Але йому відповіли: гранатометників у нас вистачає, а медиків – ні.
Упродовж кількох місяців 124 бригада перебувала під Миколаєвом, потім хлопці проходили підготовку біля Придністров'я. Принаймні, так розповідав матері Андрій. А восени 2022 року зв’язок з ним перервався, і сім'я довгий час нічого про нього не знала. І лише через миколаївських родичів, які мали знайомих у ЗСУ, довідалися що Андрій у той час був на харківському напрямку й брав участь у визволенні Харківщини. А після того, як звільнили Херсон, бригаду перевели на місце постійної дислокації.
“У грудні, десь перед Різдвом, я отримала від Андрія фотографію, він стоїть на фоні зупинки в Чорнобаївці. Я кажу, а що ти там робиш? Він каже, нас повернули."
.webp)
Андрій на Харківщині. Листопад 2022 року.
Був у всіх найгарячіших точках на лівобережжі Херсонщини
Тетяна розповідає, що син був бойовим медиком взводу. Відповідав за медицину на правобережжі Херсонщини. Зокрема й брав участь в евакуації поранених з лівого берега. На початку 2023 року, врятувавши сімох бійців, сам був поранений. За весь час служби отримав безліч контузій. Від побратимів Андрія мама дізналася, що багатьом із них він врятував життя.
Ось як згадує Андрія його бойовий товариш Євген, з якими вони воювали пліч-о-пліч з початку повномасштабної війни. Були разом на Донеччині, на Харківщині й на Херсонщині.
"Коли нас з Харківщини перевели на Херсонщину, він постійно виходив на острови. І з розвідниками, і з РВП (рота вогневої підтримки – ред. ), і з іншими підрозділами. На лівий берег він заходив у першій же групі. І з нашого підрозділу він, мабуть, більше всіх був на лівому березі й на островах."
За словами Євгена, Андрій був у всіх найгарячіших точках лівобережжя Херсонщини насамперед як бойова одиниця – гранатометник. Але при цьому допомагав пораненим і врятував багато життів. Євген уточнює що всі бойові виходи хлопців супроводжувалися переслідуванням ворожих дронів, скидами вибухівки, обстрілами. Один з таких обстрілів і забрав життя їхнього побратима.
Мама Андрія давно живе у Великобританії, а влітку 2024 року приїздила в Херсон до сина. Сподівалася, що він піде у відпустку, і вони зможуть трохи набутися разом. Але він відказав: мамо, це війна, людей не вистачає, яка може бути відпустка. За її словами, син взагалі жодного разу не був у відпустці. Це підтверджує й побратим Андрія. Тетяна повернулася до Британії на початку вересня, а менш ніж за два тижні по тому, Андрій загинув.
“Хлопці кажуть, це трапилося вранці 10 вересня, коли Андрій зі ще одним бійцем доставляли пораненого на берег. Після того, як перенесли його у човен, щось звідти вивантажували, чи якусь провізію їм привезли, чи що. І в цей час почався мінометний обстріл.”
Упізнавала тіло чоловіка, його дружина. У Андрія залишилося двоє доньок, меншій лише вісім місяців. Євген згадував, що Андрій дуже хотів похрестити донечку, взявши за кума свого бойового товариша Андрія Скорохода, але не встиг.
Андрій з дружиною Катериною
Про вшанування пам’яті загиблих героїв
Після загибелі Андрія близькі подали петицію про присвоєння йому посмертно звання Героя України. Але таких петицій дуже багато й підписи збираються повільно. Мама Андрія зізнається: її дуже ранить, що родини повинні просити про якусь нагороду для загиблого героя. Адже ініціювати це могло б і керівництво бригади. Тим більше, за словами побратимів, Андрій неодноразово проявляв героїзм і врятував чимало бойових товаришів.
Водночас з тим, Тетяна скаржиться, що деякі люди намагаються заробити на горі сімей загиблих бійців. Вона підписана в Телеграм на різні петиційні групи й не раз бачила там повідомлення з пропозиціями просування петицій за гроші. Припустимо, за 5 тисяч переглядів, треба заплатити 600 гривень на тиждень. Але навіть це нічого не гарантує. Більшість петицій, за словами Тетяни, не набирає потрібних 25 тис. підписів і згорає.
Нагороди Андрія: почесний нагрудний знак Золотий хрест і медаль за участь в АТО.
Говорячи про вшанування пам’яті загиблих, Тетяна каже, на жаль, через місяць-два після загибелі бійців про них зазвичай пам’ятає тільки родина. На її думку, багато залежить від керівництва міста, області, керівництва військової частини. Наприклад, її невістка Катя більш як три місяці не може отримати останню зарплату Андрія, і не має ніякої матеріальної підтримки, залишившись одна з двома дітьми. Тетяна підсумовує: хочеться, щоб про загиблих героїв не забували й зокрема допомагали й підтримували їхніх близьких.
Всі фотографії з архіви родини загиблого.
