Журналісткою я стала в листопаді 2021 року, влаштувавшись модератором сайту "Вгору". На початку 2022 року з колегами не раз обговорювали можливість вторгнення Росії в Україну, навіть готували матеріал із рекомендаціями на випадок цього. Проте я до кінця не усвідомлювала, що це може статися насправді.
Люта ніч лютого місяця
Тієї ночі мені не спалося. Близько п'ятої ранку побачила тривожний допис у фейсбуці: "Почалося! І за найгіршим сценарієм!" А невдовзі почула перші вибухи війни.
Робочий чат "Вгору" загудів. Ми домовилися про подальші дії та екстрену нараду в зумі. Хтось рвонув до офісу рятувати техніку, інші слідкували за ситуацією та оновлювали інформацію на сайті. Мене замінили досвідченіші колеги, щоб пришвидшити роботу.
Знала, що Україну атакують звідусіль. Неподалік від мого села, на Антонівському мосту, точилися запеклі бої. Коли на кухню причовгав заспаний син, сказала йому: сьогодні до школи йти не треба, почалася війна. У цей момент пролунав вибух, і батько запитав його, як він до цього ставиться. Малий відповів: "Не вистачає тільки коли й чипсів". Я зраділа, він жартує, а отже, не дуже наляканий.
Перші дні війни спливли, мов у тумані. У підвалі ми облаштували укриття, перенісши туди матраци, ковдри й воду, але сидіти там не довелося. Вибухи лунали далеко. Лише раз хата здригнулася, коли поруч підірвали українську машину ППО та кілька разів низько над хатами пролітали гелікоптери.
Армія РФ атакувала аеропорт в Чорнобаївці
Скрін відео з соцмереж
Захоплення міста, початок спротиву
Найстрашнішим у перші дні вторгнення стало захоплення міста. Ніколи не забудуться моторошні кадри загиблих тероборонівців, які вийшли проти танків із коктейлями Молотова та автоматами. Їх просто розірвало на шматки.
Після окупації Херсона стало дуже тривожно. Зв'язок зникав, окупанти глушили телебачення та мобільний зв'язок. Коли вдавалося зловити "свої" хвилі, ми слухали радіо. Іноді ловили зв'язок на горищі й телефонувати доньці в Херсон, свекрам та сестрі чоловіка в Зеленівку, де тривали танкові бої. Розмови були короткими, головне – дізнатися, що всі живі.
Під час обстрілу Таврійського мікрорайону в Херсоні постраждав сусідній корпус будинку, де жила моя донька. Відтоді я дуже переживала, якщо не могла до неї додзвонитися кілька днів. Ставала геть слабкою, тиск знижувався, і я просто лежала цілими днями ніби в напівсні. Херсонці тим часом почали виходити на мітинги.
Херсонці на мітингу
Фото Івана Мойсієнка
А разом з ними й журналісти “Вгору”. Підтримували протестну хвилю й розповідали читачам з усього світу, як херсонці чинили опір озброєним окупантам.
Я дуже хвилювалася за колег, які ходили на мітинги, особливо, коли військові РФ почали стріляти під ноги протестувальникам і використовувати газові гранати. Наші журналісти в окупації разом з усіма містянами тікали від переслідувачів, переховуючись у херсонських двориках. Кашляли, задихалися від газу, але поверталися знову. Деякі колеги допомагали муніципальній варті, хтось здавав кров для поранених. Під час мого першого візиту до окупованого Херсона ми з донькою теж ходили до станції переливання крові. Вистояли величезну чергу, здавалося, там зібралося все місто, але, на жаль, наша кров не підійшла.
Перша пролита на мітингу кров
Фото Івана Мойсієнка
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.
Перша зустріч з російськими військовими
Від самого вторгнення у нашому селі не працював жоден магазин. Односельці порозмітали геть усе, насамперед хліб і борошно. А запасів я не зробила. Щоб вистачило хліба надовше, насушила сухарів. Коли останній сухар з’їли, довелося їхати в місто на закупи. Хоча з новин “Вгору” знала, що в Херсоні магазини теж порожні, і лише на ринках торгують всім від цукру до медикаментів. Усе ж сподівалася роздобути трохи їжі. А ще дуже хотіла провідати дочку, тож ще вдосвіта пішла ловити попутку.
На трасі біля кафе “Замок” стояло двоє дідусів і розглядали щось вдалині. Підійшла ближче й біля заправки, розташованої за кілька десятків метрів від в’їзду до села, побачила танк. Чоловіки розповіли, що з сусідніх сіл ніхто не їздить до Херсона, бо російські військові обстрілюють машини цивільних. У цю мить під'їхав старенький "Жигуль" з білими стрічками. Водій, також пенсійного віку, відчинив дверцята і запропонував підкинути до міста.
Коли рушили, з-за повороту виїхало ще кілька танків та бронетранспортерів. Я відчула себе героїнею чорно-білого фільму про війну “Кіно й німці”.
Вантажівка російських військових з наліпкою V
Фото Ірини Ухваріної
На танках були намальовані літери "Z", а з люків визирали автоматники в касках часів Другої світової війни. Ми наблизилися до колони та підняли руки. Водій зменшив швидкість і також підняв одну – вільну. Проте уваги на нас не звернули. Ще не встигла зітхнути з полегшенням, як за кілька метрів побачила першу розстріляну машину, далі – другу. В одній з них крізь розбите скло дверцят виднілася рука мертвої людини. Таких машин було багато. Скільки я не намагалася їх порахувати пізніше, через емоційне потрясіння так і не змогла. Вони й далі стояли на трасі, аж поки повністю не проржавіли.
Біля селища Наддніпрянського побачила розбиту "швидку", про яку писали колеги. Поруч у полі стирчало крило збитого літака. Видовище було сюрреалістичним. І це ще ми не доїхали до місця, де чорнів вигорілий ТРЦ "Фабрика", розстріляний окупантами 1 березня. Траса була вся покреслена слідами танкових гусениць, асфальт подекуди розбитий, а на узбіччі місцями – вигоріла земля. За поворотом на Молодіжне, біля мосту, дорогу перекривав російський блокпост. Нас зупинили для перевірки документів. Під мостом стояли танки та близько двадцяти автоматників, схожих на безхатченків, погано одягнених й ще гірше взутих. Дивилися вони насторожено. Вочевидь командування пообіцяло їм, що херсонці зустрічатимуть їх із хлібом та сіллю, але не так сталося, як гадалося.
"О, наша варонєжская!" – зрадів один, побачивши місце мого народження в паспорті. Певно очікував, що я кинуся його обіймати. А коли, переночувавши у доньки, я поверталася з харчами, захованими під пакетом котячого корму, щоб не відібрали, причепився інший – старший і краще екіпірований вояк.
"Как настроєніє, Фьодаравна?" – почав він, але замовк, напнувшись на мій відверто неприязний погляд. "Просто отлічно", – процідила крізь зуби й відвернулася, щоб не провокувати. Вдома мене чекала сім’я.
Російські військові в’їжджають у місто
Скрін відео з соцмереж
Херсон під окупацією
Я їздила в місто раз на місяць, частіше не витримували нерви. У Херсоні були блокпости, рухалася ворожа військова техніка та цивільні автівки, позначені літерами "Z" і “V“, всюди ходили озброєні окупанти.
Біля магазинів та аптек збиралися черги. Дефіцит утворився через те, що російські військові не пропускали до міста гуманітарну допомогу та будь-які великі вантажі. Планували наповнити місцевий ринок товарами з РФ і ввести російські рублі. Найдовші черги видовжувалися біля банків, куди підвозили готівку. Щоб зняти пенсію чоловіка, я іноді проводила в чергах по два дні. У той час я вже писала статті – як економно готувати, як вижити без газу, води, електрики та ліків, а згодом і драматичні історії очевидців війни.
Ліки продаються на ринку поруч із взуттям і цигарками
Фото Ірини Ухваріної
Проукраїнські журналісти в окупації ризикували потрапити до катівень, їх військові РФ почали облаштовувати, щойно до Херсона зайшло ФСБ.
Адже з перших днів протестів місцеві зрадники відстежували усіх активістів, волонтерів і медійників. “Вгору” щодня виходила в прямі ефіри з чесною й “гарячою” інформацією, що дуже не подобалося прихильникам руського міра. Псевдоволонтер Володимир Кулешов друг агента ФСБ Кирила Стремоусова у своїх стрімах розповідав, що ми всі давно за кордоном, і новини наші фейкові. Це дратувало, але з міркувань безпеки, ми не спростовували наклепи та продовжували робити кожен свою справу, доки могли залишатися в Херсоні.
Озброєні окупанти на вулицях Херсона
Фото Ірини Ухваріної
Саме колектив і журналістська робота допомогли мені витримати всі випробування. Ну й, звісно, згуртованість нескорених херсонців, які за лічені дні стали однією великою сім’єю.
