Окупована Гола Пристань на Херсонщині вже понад два роки живе в інформаційній ізоляції та на межі гуманітарної катастрофи. У місті немає світла й газу, бракує продуктів, а через постійні обстріли вирують і пожежі.
А до повномасштабної війни місто було справжнім південним раєм: річка, озера, ліси, багаті врожаї та затишні вулиці. Саме так про Голу Пристань згадує Тамара (ім’я змінено з міркувань безпеки). Жінка мала успішний бізнес у Херсоні, але все, що заробила за життя, знищила війна: магазин розбитий, а будинок пошкоджений.
Зараз Тамара живе в Одесі, працює й волонтерить, але подумки щодня вдома, на рідній землі. Найбільше вона переживає за маму, яка залишається в Голій Пристані, під російською окупацією. Це історія про виживання на лівобережжі Херсонської області, гуманітарну кризу в окупованій Голій Пристані та надію на звільнення.
Коли дім залишається за спиною
В окупації Тамара пробула півтора місяця – більше не могла витримати. Згадує виїзд з родиною через Баштанку: сім російських блокпостів, нескінченні колони техніки та постійний, паралізуючий страх.
Російські солдати вражали дикістю й убогістю, інакше ніж орками жінка їх не називає. Бачила в них не тільки портретну схожість з цими персонажами фільму «Володар кілець», а й навіть таку ж манеру пересуватися. Згадує, як дратував її низенький окупант у касці зразка 1941 року та автоматом на мотузці: ти їдеш по своїй рідній землі, а це чудовисько махає тобі: «Давай, проезжай». Як інший на блокпосту, перевіряючи телефони, відверто заздрив: «Чому у вас усіх айфони, а в мене старенький самсунг?» – і розуміли, що в тебе можуть відібрати абсолютно все. Тож коли нарешті побачили український прапор і наших красенів-військових, плакали всі.
Зараз Тамара в безпеці, але її серце залишилося вдома.
«Стійкий олов'яний солдатик»
Мамі Тамари вже за 70 років, і вона навідріз відмовилася виїжджати. Донька називає її «стійким олов'яним солдатиком».
«Літні люди, які прожили у своєму дворі все життя, тримаються за рідні стіни до останнього, – пояснює Тамара. – Я знаю багатьох пенсіонерів, які виїхали на підконтрольну Україні територію, але не витримали туги й повернулися. Вони готові сидіти під бомбами, аби лише вдома, і просто чекати на наших».
Життя в окупованій Херсонській області перетворилося на суцільне очікування. Перші два роки мама робила домашню тушкованку й закопувала банки в підвалі – вірила, що ось-ось прийдуть українські військові й треба буде їх нагодувати. На всі вмовляння виїхати відповідала одне й те саме: «А хто ж тоді наших зустрічатиме? От зайдуть українські військові в місто – хто їх вийде вітати?».
Разом із сусідками вони ще на початку окупації детально продумали сценарій святкування звільнення. З часом багато хто не витримав і виїхав, але жінка залишається. Вона переконана: у місті мають бути люди, які першими обіймуть наших солдатів.
За словами Тамари, до великої війни мало хто тримав удома державну символіку. Патріотизм, звісно, був, особливо після 2014 року, армії допомагали, але прапорів по хатах майже не було.
Розгортання Державного Прапора України в Голій Пристані 23 серпня 2017 року. Фото: Голопристанська міська громада
А в окупації люди почали шити їх самі – з будь-яких клаптиків жовтої та блакитної тканини, які вдавалося знайти. Тож зараз на Херсонщині чи не в кожному дворі їх закопано по два, а то й три.
«У перший рік окупації, на День Прапора, мама зателефонувала мені й каже: «Ти знаєш, ми повісили два великих і один маленький. І стрічки. Ти ж зрозуміла, що я тобі кажу?». Звісно, я все зрозуміла. Хтось з них стояв, дивився, щоб ніхто не йшов. Вони обліплювали нашими жовто-блакитними стрічками пів Гопрів. І ніхто не міг зрозуміти, що це звичайні пенсіонерки».
Якось окупанти забрали «на підвал» сусідів, а вдома залишилися їх маленькі діти. Коли по малечу прийшли представники окупаційної влади, будинок був зачинений. Поки росіяни шукали ключі, мама Тамари встигла вивести дітей городом і сховати в курнику, наказавши сидіти тихо. Сама ж ходила подвір’ям і без упину молилася. Окупанти повернулися, шукали дітей навіть на горищі, але не знайшли. Так літня жінка врятувала малечу.
Поруч із ворогом
Жити в окупації поруч із ворогами – це щоденне випробування для психіки. Тамара каже, що коли її мама бачить російських військових на вулиці, її починає буквально трясти від обурення. Розповідає, що вони ходять по місту як хазяї, а від них смердить. А до підтоплення дуже заздрили та казали, що ми занадто добре живемо, мовляв, якщо ми будемо відходити, то від вас не залишиться йі сліду.
Попри те, що минуло вже чимало часу, ця злість і відраза нікуди не зникають. Коли мама розповіла, що плюнула на землю у відповідь на «Здраааствуйте» російського солдата й пішла собі далі, Тамара дуже просила її бути обережнішою і не провокувати окупантів. Але втримати її важко.
Якось мама сама підійшла до них і запитала: «Слухайте, у вас удома жінки є?». Ті кивають: «Є». – «А діти є?». – «Є». – «А що ви тут робите?». Відповідь була проста: «А що нам там робити?». На цьому вся «мотивація» російських військових закінчується.
Найстрашнішим випробуванням для міста стало підтоплення після підриву Каховської ГЕС. Тоді загинуло дуже багато людей, і загиблих досі ніхто не забирає.
Затоплена Гола Пристань. Скриншот з відео, опублікованого Денисом Казанським
Велика вода трохи не дійшла до будинку, в якому виросла Тамара – підтопило лише підвал. Мама жінки розділила свій вцілілий город на ділянки між сусідами, чиї господарства пішли під воду. Так, допомагаючи одне одному, вони й рятувалися.
У цей час окупаційна влада почала масово видавати житлові сертифікати тим, чиє житло постраждало від великої води – можна було виїхати та придбати житло в Криму або в регіонах Росії. Багато хто спокусився на цю пропозицію. Тамарину маму теж активно вмовляли, але вона відмовилася принципово. Сказала: «Мені від них подачок не треба».
Дуже довго Тамара вмовляла свою маму взяти російський паспорт, боялася, що без нього та матиме проблеми. Літня жінка наввідріз відмовлялася від «цієї смердючої бумажки». Доводилось тиснути, малювати найгірші сценарії та пояснювати: «Мені треба, щоб ти просто вижила». Нарешті мама таки погодилася, але найбільше переживала через те, що під час отримання паспорта змушували читати вголос російський гімн, а робити цього вона не хотіла. Проте й тут вона перехитрила систему.
«І ось їй тичуть цей папірець: «Надо, щоб ви гімн прочитали». А вона: «Що ти мені даєш? Щось підписати? Я нічого не бачу! А ще я глуха». І вона довела чиновника до того, що він сам за неї все прочитав. Як вона цим пишалася! Вона дуже сильна в мене».
Так літня жінка не скорилася їхнім правилам, і цей внутрішній стрижень тримає її досі.
Набережна Голої Пристані до та після окупації. Фото: віртуальний музей “Жахи окупації голопристанської громади”
Як живе окупована Гола Пристань сьогодні
Зараз ситуація в окупованій Голій Пристані критична. Електрики та газу немає, інколи завдяки добрим людям вдається роздобути газові балони. Рятує, що є вода та водяні помпи.
Минула зима в окупованому місті стала для місцевих жителів справжнім випробуванням на виживання. Одна жінка нагрівала воду, заливала у пляшки та обкладала їх навколо себе, щоб не змерзнути. Добре, що їй допомогли роздобути буржуйку.
Порятунком були дров'яні печі. Мама Тамари ще після 2014 року принципово вирішила, що не платитиме росіянам за газ, і облаштувала у хаті таку піч. Узимку топили всім, що знаходили – дровами та вугіллям. Проте знайти паливо в окупації вкрай важко: знаменитих місцевих лісів уже практично немає – вони вигоріли, та й ходити туди небезпечно через мінування.
Гола Пристань, ліс. Фото: Південь Інформ
Рятувала взаємодопомога. Люди, які виїздили, дозволяли забирати свої запаси дров. Власники приватних будинків із пічним опаленням кликали до себе тих, хто замерзав у багатоповерхівках. Проте траплялися й випадки мародерства, коли в покинутих хатах зривали дерев’яну підлогу на дрова. Окупація показала, хто є хто, і попри все – згуртувала людей.
Голоду як такого немає, бо рятують городи і свої запаси, у кожного є закатка. Ціни в магазинах дуже високі, але навіть на високі російські пенсії розраховувати не варто. Хліб привозять раз на тиждень, мама розповідає Тамарі, що вона його розділяє до наступного разу, і їй вистачає. Із сусідніх сіл могли б привозили молоко, але росіяни не пропускають – дозволяють тільки своїм. Сформувалися й місцеві кримінальні клани: якщо платиш окупантам данину – тобі дозволяють торгувати й заробляти, якщо ні – залишаєшся ні з чим.
Російську гуманітарну допомогу в Голу Пристань більше не привозять. Поки її видавали, мама Тамари брала ці пайки годувати покинутих собак і котів.
Водночас на тваринах дехто наживався – влаштовували бізнес, продаючи породистих собак, яких хазяї, виїжджаючи з міста, не взяли з собою. Був кричущий випадок, коли в покинутий будинок росіяни запустили багато собак, замкнули його й написали, що все заміновано. Люди чули, як усередині виють замкнені тварин, але через смертельну небезпеку боялися зайти й допомогти їм.
І це не єдиний випадок показового саидзму. Російські солдати просто хизуються своєю жорстокістю. Наприклад, змушують місцевих дивитися відео, як вони «вбивали українських дітей». «Ну, хіба це нація?» – не стримує обурення Тамара.
Під обстрілами
Зараз найбільша небезпека в місті – суха трава. Вона займається через обстріли, і вогонь моментально перекидається на покинуті будинки, сусідні двори, і подвір'я. Люди як тільки бачать дим, збігаються і гасять полум'я – благо, вода є, помпи працюють.
Місцеві вже навчилися виживати в суцільному пеклі. Мама Тамари розповідає: щойно люди бачать або чують наближення безпілотника, миттєво ховаються. Під час бойових дій в окупованій Голій Пристані руйнується дуже багато житла. Нещодавно мама випадково потрапила в центр міста, до району п’ятиповерхівок, і жахнулася – від будинків залишилися самі обгорілі коробки-«свічки». Людям буквально немає куди повертатися. Але Тамара впевнена: все одно приїдуть і відбудують усе з нуля.
Житло тих, хто виїхав, окупанти грабують або заселяються туди самі. Якщо спочатку виносили все росіяни, то зараз в основному мародерять місцеві.
Тамара розповіла, що в порожній двоповерховий будинок її друзів, яким довелося виїхати ще у 2022 році, моментально вселилися російські військові. Великий потоп вигнав їх звідти, потім росіяни облаштували там позицію для запуску безпілотників. Коли мама Тамари наважилася пройти повз цей дім, щоб перевірити його стан, то побачила, що окупанти знову живуть у підвалі. Дізнавшись про це, подруга без вагань передала координати свого будинку українським військовим. І це далеко не єдиний випадок, коли люди не шкодують майна заради знищення ворогів.
Будь-які руйнування окупанти приписують українській стороні. Фото з окупаційних джерел
Голопристанці давно навчилися відрізняти, звідки ведеться вогонь. Жодні пропагандистські розповіді про те, що «це стріляють українці», на них не діють – люди все бачать і розуміють. Інколи бурчать: та хіба ж наші не можуть з дрона влупити по тому танку, чи тій гарматі, що обстрілюють наші території. І дуже чекають на визволення.
Найбільший біль — люди
Окупація понівечила людські долі, розірвала родини й принесла страшні трагедії. Тамара згадує історію однієї жінки, від якої місцева колаборантка вимагала безкоштовно обслуговувати її батьків. Жінка відмовилася. Невдовзі в її будинок прилетіла міна – загинула вся родина, обірвався цілий рід.
Невимовний біль для Тамари – це діти, які залишаються під впливом російської пропаганди, та місцеві дівчата, які народжують дітей від окупантів.
Але особливим болем залишається доля викраденого мера Голої Пристані Олександра Бабича. Росіяни забрали його ще на початку окупації, і де він перебуває зараз – невідомо. Його поважали всі містяни за відкритість, людяність та благоустрій.
Викрадений росіянами мер Голої Пристані Олександр Бабич. Джерело фото: Уніан
Кипаріси на балконі для звільненої Голої Пристані
У магазин, де зараз працює Тамара, заходить багато людей. Жінка зізнається, що коли чує наш рідний херсонський суржик – серце починає колотитися від щему. Вона часто запитує переселенців із різних областей, чи планують вони повертатися. Люди з Луганщини, Донеччини чи Запоріжжя часто сумніваються або кажуть «ні». А от херсонці – інші: відсотків 90, попри все, збираються повернутися додому.
Тамара теж не може дочекатися тієї миті, коли опиниться вдома – в Херсоні, в Голій Пристані. І вона готується.
Після виїзду з окупації вона побувала в Чорногорії, звідки привезла шишки й посадила насіння. І зараз на балконі її зйомної квартири ростуть саджанці кипарисів. І не тільки. Вони вже розподілені між чотирма родинами друзів та родичів. Дерева чекають свого часу, щоб пустити коріння у вільний пісок рідної Голої Пристані.
Фото Тамари
А наостанок Тамара показала стару фотографію, яку нещодавно знайшла в соцмережі:
«Це мамина вулиця. Ось її хвіртка. Я знаю тут кожен крок, – ділиться емоціями Тамара. – Найбільше моє бажання зараз – просто обійняти маму, зайти у рідний двір і сісти на порозі. І перше, що буду робити – саджати дерева, щоб повернути життя рідному краю. Ми маємо робити це вже зараз – заради нашого майбутнього. Отакий у мене план».
