Ексклюзивне інтерв’ю міського голови Червонограда Андрія Залівського у межах спільного спецпроєкту інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна" та Фонду Східна Європа "Досвід громад". Його мета – показати кращі приклади адаптації та інтеграції вимушено переміщених осіб задля підвищення ефективності роботи органів місцевого самоврядування.
Детальніше про ефективну взаємодію з ВПО можна дізнатися в безкоштовному онлайн-курсі "Адаптація та інтеграція ВПО: досвід і можливості" на освітній платформі Зрозуміло!
Автор: Олександр Трохимчук
— Як ви готували своє місто до великої війни? Які коротко- та довгострокові плани дій мали і наскільки їх вдалося втілити?
— Насамперед ми працювали над цивільним захистом – готували укриття для мешканців громади. Окрім того, активно співпрацювали з територіальною обороною – намагалися виконувати завдання, які ставило перед нами керівництво ТРО. Зокрема, до нас приїжджав комбриг 103-ї бригади територіальної оборони і ми оглянули локацію, де мали б розміщуватися тероборонівці. Зауважу, що також працювали і над створенням добровольчих формувань громади.
21 лютого [2022 року] голів громад запросили на Безпековий форум у Києві щодо питань територіальної оборони. Повернувшись зі столиці, я розумів, що незабаром щось почнеться, тому з перших днів ми включилися в роботу. Перед собою я поставив три цілі: допомога Збройним силам України, прийом людей, які прибудуть із територій, де тривають бойові дії, і цивільний захист населення.
— Оскільки ви згадали про допомогу внутрішньо переміщеним особам, то слушно буде уточнити, скільки вимушених переселенців оселилось у Червонограді за понад рік великої війни?
— Торік приблизно 14 тисяч осіб були зареєстровані в нашій громаді. Постійно проживає від 5 до 7 тисяч. Цей показник постійно коливається, тому точну цифру назвати важко. Більшість переселенців мешкають у приватному секторі. Однак з перших днів повномасштабного вторгнення ми розгорнули дев’ять місць компактного проживання – дитячі садочки, школи, гуртожиток, лікарня. Одночасно в цих закладах могло мешкати близько 900 людей.
Були випадки, коли ми привозили людей з евакуаційних потягів, які прибували до Львова, каретами швидкої допомоги, оскільки це були лежачі хворі і вони потребували медичного супроводу. Ми ухвалили рішення розмістити цих людей у Соснівській міській лікарні, де зараз немає діючого стаціонару. Зараз там мешкає 29 осіб з інвалідністю. Спеціально для них зараз в лікарні облаштовують ліфт, закуплено велику кількість обладнання, адже вони повинні мати належні умови проживання.
Окрему вдячність висловлюю нашим невтомним помічникам – керівникам комунальних закладів, в яких компактно проживали переселенці, адже в той час саме на їхні плечі лягла неабияка відповідальність.
— Як вдається налагоджувати з ними комунікацію?
— Насамперед, треба мати бажання допомогти людям. Маючи бажання, починаєш шукаєш можливості. Коли відчуваєш, що люди потребують твоєї допомоги, то знайдеш потрібний спосіб достукатися до них. Так, не завжди це виходить і часом ми помиляємось, однак постійно вдосконалюємо нашу комунікацію. З перших днів ми створили штаб гуманітарної допомоги, зокрема, виділили велике приміщення, де збиралася й розподілялася вся гуманітарна допомога від благодійних організацій. До слова, туди й досі приходять люди, аби її отримати.
Наші волонтери зустрічали у Львові евакуаційні потяги і багато людей забирали саме до Червонограда. Чому ми це робили? Поспілкувавшись із військовими, які просили прийняти якомога більше людей (адже дуже важко вести бойові дії, коли на території залишається мирне населення), ми ухвалили рішення приймати усіх, хто потребуватиме прихистку.
Червоноград – шахтарське місто, Донеччина – шахтарський край, однак нас споріднює не лише промисловість, у нас тісно переплетені й родинні зв’язки, адже в Червонограді проживає чимало людей з Донбасу. Маємо партнерські відносини з містом Мирноград: співпрацюємо в межах трансформації вугільних регіонів як пілотні міста на заході та на сході України. У нас склались дружні стосунки з Покровськом: міський голова Руслан Требушкін приїжджав до нас і ми оглядали локації, де проживають люди з Покровська. Відповідно, всі ці відносини й слугували тому, що ми знаходили шляхи комунікації.
Окрім того, ми налагодили контакти з великою кількістю громадських організацій, які надавали гуманітарну допомогу, зверталися до них відповідно до запитів людей, які до нас приїхали.
— Які би практичні рекомендації ви могли дати іншим громадам щодо комунікації з ВПО та релокованим бізнесом?
—Як я вже зазначав, найважливіше – це бажання допомогти. По-друге, не боятися невдач. І по-третє, шукати шляхи розв’язання проблем. Різноманітні. Якщо не підходить один, значить, буде інший.
Спершу ми отримували чимало невдоволених відгуків про наше місто. Відтак ми створили координаційну раду для внутрішньо переміщених осіб і до неї увійшли представники громадських організацій, які до нас переїхали. Ми спільно обговорювали критичні моменти, знаходили шляхи вирішення тих чи інших ситуацій.
— А яким чином ви взагалі дізнаєтесь про потреби ВПО?
— Джерелами інформації щодо потреб ВПО для нас є, по-перше, керівники закладів, в яких перебувають внутрішньо переміщені особи. По-друге, соціальні мережі, зокрема, ми створили один телеграм-канал, де вони писали про свої потреби, а по-третє інформація місцевих ЗМІ і вже згадана координаційна рада, членами якої є переселенці.
— Серед першочергових потреб у людей, які переїжджають з інших територій, а тим паче, вимушено, – зазвичай житло і робота. Наскільки вам вдається закривати ці потреби?
— Ті, хто хотів знайти роботу, знайшли її. Тим, хто хоче жити на соціальні виплати, жодні пропозиції працевлаштування не підійдуть. Тобто кожен знаходить те, що шукає.
Щодо житла. Ми розробили правила, згідно з якими, якщо людина має майновий стан вищий певного рівня, то вона не може потрапити до місць загального проживання. Якщо у внутрішньо переміщеної особи низький дохід або ми маємо справу з багатодітною сім’єю, з людьми похилого віку, то за їхнього бажання поселяли у прихистки.
Коли мені закидали, що інші міста не приймають уже людей, а ми, навпаки, – дуже багато, я їм пояснював, що це громадяни України. І якщо, не дай Бог, ми б опинилися в такій ситуації, то теж хотіли би, щоб нам допомогли. Тому якщо ми християни, якщо ми люди віруючі, то маємо підтримати людей тоді, коли вони у потребі. Моє кредо в житті – потрібно завжди допомагати людям, тож я не зважав на те, що говорять. Ми виділяли кошти з бюджету і я вдячний депутатам, що ніхто з них жодного разу не ставив запитання, чому ми так робимо.
— Чи є у вас плани щодо будівництва житла для переселенців?
— Ми подали до обласної адміністрації запит на отримання двох земельних ділянок, де потенційно може бути збудоване житло. У нас також є приміщення гуртожитку – це дев’ятиповерхова будівля. Зараз шукаємо кошти для того, щоб розмістити там велику кількість людей. Експерти кажуть, що для того, аби переобладнати цей гуртожиток потрібно 3 млн дол. США. Цим проектом цікавились два фонди, однак першочергово ставили вимогу – будівля повинна бути в комунальній власності. Наразі її нам ще не передали.
— А як багато дітей до вас переїхало?
— Було кілька сотень на початку (повномасштабного вторгнення – ІФ-У). Дітям, які мешкали в місцях компактного проживання, ми роздали планшети від міжнародних громадських організацій для дистанційного навчання. Окрім того облаштували локації у бібліотеках, щоб старші діти могли приходити спілкуватися, мати вільний доступ до комп’ютерів та мали змогу продовжувати навчання у своїх закладах.
— Чи створюєте для переселенців осередки культурного дозвілля? Як вони можуть долучатися до життя громади Червонограду?
— У Червонограді регулярно відбуваються концерти, майстер-класи, маємо тісну співпрацю з місцевими громадськими організаціями, які організовують різні івенти. Переселенці часто відвідують різноманітні заходи, тим паче, що квитки для них є безкоштовними.
— Чи не було конфліктів між місцевими жителями та переселенцями?
—Звичайно, бували інциденти, коли хтось поводився неадекватно чи провокував, але зазвичай все закінчувалось добре.
— Яким був предмет дискусій?
— Мобілізація. Дискусії виникали з того приводу, що місцевих чоловіків мобілізовують, а чоловіки, які приїжджали до нас зі сходу та півдня, в той чи інший спосіб не підпадали під мобілізацію. І це був, напевно, найскладніший момент, але якось ті ситуації вдавалося врегулювати. Люди також побоювалися, що до Червонограда, можливо, приїхали ті, хто ідейно не за українську державу. Але спільними зусиллями зокрема із Службою безпеки ми реагували на скарги – і градус напруги знизився.
— А як багато переселенців приймаєте зараз?
— Небагато. Бо в основному житловий фонд уже занятий, вільних квартир немає. Якщо хтось виїжджає, то це місце автоматично заповнюється.
— Наступний блок питань стосуватиметься співпраці Червонограда з громадами-партнерами. Чи були вони у вас до повномасштабної війни? З чого ви почали налагоджувати партнерство тоді і як це відбувається зараз?
— До війни в нас було місто-партнер Писковіце (Польща). Це теж шахтарський край. Вони першими простягнули руку допомоги, доправивши гуманітарну допомогу вже 25 лютого. Згодом ми отримували гуманітарні вантажі з литовського міста Маріямполе, а вже в травні минулого року ми украли з цим містом партнерську угоду.
Завдяки колишньому жителю Червонограда – пану Володимиру Скворцову – нам вдалося підписали меморандум про співпрацю з німецьким містом Ольденбурґ. Це нове партнерство, однак великий об’єм гуманітарної допомоги ми отримували саме звідти. Пан Володимир, про якого я згадав, 20 років тому проживав у Червонограді, а зараз мешкає в Ольденбурзі. Коли почалася велика війна, він вирішив допомогти Україні – займався гуманітарною місією, регулярно приїжджав до нас. Разом з ним приїздило п'ять німців, які не побоялися та привозили нам вантажі. Загалом було 5-7 вантажівок. Зараз Володимир, його сестра Ольга разом з іншими волонтерами створили свою громадську організацію, яка й досі допомагає Україні.
— Саме за його підтримки ви й почали співпрацювати з Ольденбурґом?
— Так, саме завдяки йому. Він своєю активною позицією спонукав міську раду Ольденбурґа допомагати Україні: нам передали карету швидкої допомоги, інші необхідні речі, і планують підтримувати нас надалі.
— А як би ви радили іншим громадам шукати партнерів і налагоджувати ефективну співпрацю?
— Мабуть, найкраще – це мати особисті контакти з людьми, які виїхали з вашого міста чи громади. Найкращий спосіб знайти партнера за кордоном: коли жителі твоєї громади, які там мешкають, комунікують із місцевою владою. Відповідно, тоді відбувається найкращий контакт і тісніша співпраця.
— Які релоковані підприємства змогли відновити роботу у Червонограді?
— До нас переїхало лише одне релоковане підприємство – з міста Рубіжного Луганської області. Це "АГК УКРАЇНА", яке виготовляє пластикову тару для фармації, зокрема для компанії "Дарниця". Зараз вони відновлюють виробництво, налагоджують лінії, створюють умови альтернативної енергетики, виробництво сонячних панелей. Обіцяли найближчим часом реалізовувати контракт, який мають із "Дарницею".
— Як це впливає зокрема на збільшення кількості робочих місць?
— На цьому підприємстві не буде великої кількості робочих місць, але ми сподіваємося, що завдяки нашій успішній співпраці керівники цього підприємства порекомендують нашу громаду своїм колегам. Вони відчули нашу турботу, бо компанія була зареєстрована лише за один день. Окрім того, ми надали їм лист підтримки для здобуття гранту з європейських фондів.
— Поговорімо про безпекові питання. Скільки укриттів облаштовано в Червонограді на сьогодні?
— У нас є 66 протирадіаційних укриттів і 18 споруд, прирівняних до них у навчальних закладах. Бомбосховищ як таких у нас немає.
— Чи годяться вони для тривалого перебування людей?
— Ми забезпечували їх санвузлами, питною водою, відповідно час від часу поновлюємо запаси, перевіряємо. Свого часу ми закупили велику кількість старлінків і генераторів, тому що очікували важкої зими. Зараз значну частину старлінків передали Збройним силам.
***
Думки та твердження, висловлені в матеріалі, необов’язково збігаються з поглядами організацій – партнерок консорціуму та Європейського Союзу.
***
Інтерв’ю міського голови Червонограда Андрія Залівського підготовлене у межах спільного спецпроєкту інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна" та Фонду Східна Європа "Досвід громад", започаткованого за підтримки програми "Стійкість", яку виконує Фонд Східна Європа у консорціумі неурядових організацій на чолі з ERIM (Франція) та коштом Європейського Союзу.
Мета проєкту – показати досвід українських громад із адаптації та інтеграції вимушено переміщених осіб задля підвищення ефективності роботи органів місцевого самоврядування. Детальніше про ефективну взаємодію з ВПО можна дізнатися в безкоштовному онлайн-курсі "Адаптація та інтеграція ВПО: досвід і можливості" на освітній платформі "Зрозуміло!"
