У Києві з 5 по 12 червня пройшов 23-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. 82 фільми з 36 країн, унікальний open-air лекторій просто неба та понад тисяча глядачів на правозахисних подіях. Головною темою інформаційної кампанії фестивалю "Бути присутніми" стала доля українців в окупації, зокрема на Херсонщині.
Про фестивальні події та нову інформаційну кампанію на підтримку людей в окупації читачам «Вгору» розповіли виконавча директорка ГО «Докудейз» Світлана Смальта директорка Правозахисного департаменту організації Анастасія Багаліка.
Як Docudays UA проходить під час війни та що таке «Прості конструкції»
Яка головна тема цьогорічного фестивалю і чому ви обрали саме її?
Світлана Смаль: Щороку наша команда шукає тему, актуальну як для України, так і для багатьох країн світу. Цьогоріч це «Прості конструкції». Це речі, які здаються очевидними й сталими. Для мене особисто це права людини – фундамент, на який можна спиратися, це емпатія та відповідальність. Але згадайте: права людини повсякчас намагаються обмежити – і під час ковіду, і під час війни. Ми багато говорили про те, чим стали ці «прості конструкції» для українців, наприклад, минулої зими. Це цеглини на плитах, щоб не замерзнути у блекаут. Це рибальські сітки, які бережуть життя нашим воїнам. Це прості речі, які допомагають вижити й дбати одне про одного.
З якими викликами зіткнулася команда у 2026 році? Як реагували іноземні гості на безпекову ситуацію?
Світлана Смаль: Головний виклик – наша команда зараз розкидана по всьому світу, а частина служить у ЗСУ. Знайти заміну людям у документальному кіно непросто, але ми впоралися: частина людей повернулася в Україну, а решта працювала віддалено. Така згуртована команда, як наша, – це дорогого вартує насправді. Крім того, колеги-військові, які зараз перебувають на фронті, надіслали нам свої фільми, і ми сформували з них окрему кінопрограму.
Ми хвилювалися, чи приїдуть на фестиваль іноземні гості. Раніше їх було дуже багато, цьогоріч – 22. Не доїхали лише двоє, бо їхні організації не ризикнули відпустити співробітників в Україну під час війни. Але 22 в наших умовах – це не мало, документалісти, журналісти – хочуть бачити, як живе Україна, їм треба пережити нашу реальність, щоб чесно її оцінювати.
Звісно, ми переривали сеанси під час повітряних тривог, просили глядачів і гостей пройти до сховища в метро поблизу. Але потім всі глядачі поверталися і всі заходи відбулися, ми всі фільми показали.
Подкасти, дитячий кінотабір та дискусії просто неба: що змінилося у 2026 році
Які «родзинки» цьогорічного фестивалю варто загадати? Що саме з’явилося вперше?
Анастасія Багаліка: Все нове. Цього року ми повністю змінили підхід до секцій правозахисної програми, до локацій і фестивального простору. Правозахисні події вийшли на вулицю – ми облаштували майданчик просто неба перед кінотеатром «Жовтень». Програму розділили на п'ять чітких секцій.
По-перше, ми започаткували ранкові зустрічі «Кава з правозахисниками». Це новий формат відкритих дискусій. Правозахисні організації через конкурс пропонували власні теми, які найбільше резонують із головною ідеєю фестивалю, та обговорювали їх із глядачами за ранковою кавою.
По-друге, щодня працювала «Жива бібліотека», тут кожен міг особисто поспілкуватися з людьми, які мають унікальний життєвий досвід.
Організували спеціальні тематичні дискусії навколо гострих і важливих для суспільства питань. Наприклад, ми зробили спільну подію з Українською Гельсінською спілкою з прав людини – про права людей, які були засуджені й прийшли в Збройні Сили з колоній. Нас здивувало, наскільки глибокий, живий, активний відгук ця тема отримала в аудиторії. За дуже грамотного і чіткого модераторства відомого правозахисника, директора УГСПЛ Олександра Павліченка ця дискусія охопила дуже багато вузьких, але надзвичайно важливих і цікавих аспектів цієї теми.
Наша четверта секція нова – лекторій «RIGHTS NOW!». Він і дав початок новому фестивальному open-air простору. Упродовж фестивалю історики, експерти та правозахисники прочитали у вуличному лекторії шість відкритих лекцій на дуже різні теми. Активісти організації Truth Hounds провели лекцію про іноземців, яких Росія вербує в різних куточках світу для служби у своїх збройних силах у війні проти України. Спікери розповіли, як саме влаштована ця система: росіяни використовують бідність, вразливість і загальні проблеми з правами людини по всьому світу, спекулюючи на безправ’ї та браку інформації. Лекція Євгена Глібовицького Євген Глібовицький — український журналіст, медіаексперт, громадський діяч і стратегічний аналітик, директор Інституту фронтиру. Відомий глибокими дослідженнями цінностей українського суспільства, стратегічним мисленням та публічними коментарями про довгострокове майбутнє України , нашого члена журі «RIGHTS NOW!», цього року стосувалася викликів і особливостей у взаємодії громадян і держави в Україні з правозахисної точки зору, як ці взаємини складалися впродовж історії та чому вони є такими зараз.
І наша традиційна секція – це вечірні великі панельні дискусії. Вони відбувалися в залі «Солодке життя» кінотеатру «Жовтень». Головною темою цих розмов стала нова інформаційна кампанія фестивалю «Бути присутніми», покликана повернути в українське та світове медіаполе історії людей, які залишаються в окупації.
Світлана Смаль: Правозахисна програма «RIGHTS NOW!» отримала не лише новий візуальний стиль, а й глибший зміст, орієнтований на актуальні процеси в суспільстві.
Ще одна велика новина – цього року «Докудейз» запустив власні подкасти. В них ми говоримо з експертами, режисерами та правозахисниками про те, як звичайні люди можуть впливати на рішення влади та захищати свої права. Перші випуски вже можна переглянути на нашому YouTube-каналі.
Окрім цього, ми оновили дитячий напрям і створили підлітковий «DOCU/ТАБІР». Відома кінорежисерка Ольга Журба, авторка фільмів «Папині кросівки», «Назовні», «Пісні землі, що повільно горить», які отримали нагороди на міжнародних та українських фестивалях, проводила для дітей майстер-класи. Разом вони зняли свій перший документальний фільм. Незабаром ми опублікуємо його в наших соцмережах.
Херсонський слід: фільми, люди та премія імені Андрія Матросова
Як фестиваль Docudays UA зберігає зв’язки з Херсонщиною?
Світлана Смаль: Наша херсонська команда долучилася до підготовки п’ятого фестивалю (2007 рік), який на той час називався «Український контекст». Першим продюсером став Андрій Матросов – відважний правозахисник і журналіст, фотограф і оператор, душа першої команди газети «Вгору». У великій мірі завдяки Андрію й команді, яку він зібрав і згуртував навколо фестивалю, Docudays UA виріс та став потужною культурною й правозахисною подією в Україні. На жаль, у 2010 році Андрій трагічно загинув. На знак пам'яті про нього ми заснували Премію Docudays UA імені Андрія Матросова. Цього року її отримав фільм Жанни Довгич «Мир для Ніни» – про матір, життя якої зруйнувала війна. Її син Ігор Брановицький, один з останніх легендарних захисників Донецького аеропорту, був закатований і страчений російськими найманцями у 2015 році під час перебування в полоні.
Переживаючи втрату, Ніна намагається відтворити його останні години та домогтися відповідальності винних за злочин. Фільм розповідає про стійкість і надію та показує, як навіть невеликі кроки до справедливості можуть стати шляхом до зцілення, а материнська любов – допомогти вистояти у світі, затьмареному насильством.
Чимало херсонців працюють у нашій команді й зараз. Письменниця, сценаристка, правозахисниця Алла Миколаївна Тютюнник очолює стратегічний напрям ГО «Докудейз», вона є головною ідеологинею фестивалю і безлічі наших добрих справ. Кінорежисер, лауреат Шевченківської премії Роман Бондарчук – артдиректор фестивалю, керівник напряму «Архів війни», який ми започаткували в березні 2022 року для збору свідчень злочинів росії в Україні. Продюсерка, сценаристка Дар'я Аверченко очолює комунікаційний напрям як фестивалю, так і організації загалом. Я починала свою кар’єру в Херсоні як журналістка, а після загибелі Андрія стала виконавчою директоркою ГО «Докудейз». Цьогоріч фотослужбу фестивалю очолював херсонець Сергій Хандусенко – прекрасний фотограф і організатор.
Чи були в програмі фільми, присвячені безпосередньо Херсонщині або людям із нашого регіону?
Світлана Смаль: У конкурсі був короткометражний фільм «Нормальне життя», зняв його український режисер Микола Носок. Це дуже зворушлива стрічка про багатодітну родину, яка виїхала з окупованої Херсонщини. Мати розповідає про те, що їм довелося пережити в окупації, і про виклики, з якими вони зіткнулися вже на підконтрольній території. Режисер сам представляв його на показі, було дуже живе обговорення. На мою думку, це дуже сильний фільм, і мені хотілося б, щоб він потрапив на наш Мандрівний фестиваль.
Кадр із фільму «Нормальне життя». Джерело: Docudays UA
Анастасія Багаліка: Також тему окупації та її наслідків підіймає фільм Аліси Коваленко «Сліди». Він розповідає історію жінок, які пережили сексуальне насильство під час російської окупації. Це надзвичайно важкий, але важливий досвід, про який не можна мовчати.
Кадр із фільму «Сліди». Джерело: Docudays UA
Чи мали можливість херсонці, які не були у Києві під час проведення фестивалю, долучитися до переглядів?
Світлана Смаль: Під час фестивалю працював наш онлайн-кінотеатр DocuSpace. Там для жителів України були доступні 20 фільмів програми. Це наша постійна опція, щоб люди в регіонах могли дивитися кіно одночасно з Києвом.
Також ми пишаємося нашою програмою доступності. Цього року 13 фільмів мали звукоопис Аудіодискрипція (або звукоопис) – це спеціальний метод, який робить візуальне мистецтво доступним для людей із порушеннями зору. Вона передбачає чітке, лаконічне словесне описання того, що відбувається на екрані або сцені для незрячих людей та людей з дислексією, а також розширені субтитри та переклад жестовою мовою для людей із порушеннями чуття слуху. Ба більше, глядач міг відчути цей досвід на собі: одягнути пов’язки на очі, завантажити спеціальний додаток у телефон, одягнути навушники й так «подивитися» кіно на слух. Можу сказати з власного досвіду: це неймовірні відчуття. Ми дбаємо не лише про те, щоб людина могла фізично потрапити до зали, а й про те, щоб вона могла повноцінно сприйняти сам фільм.
Хто з херсонців брав участь у правозахисних дискусіях?
Анастасія Багаліка: У нашій «Живій бібліотеці» брала участь Олена Цигіпа – дружина цивільного полоненого, журналіста й активіста з Нової Каховки Сергія Цигіпи. Вона розповідала про свою боротьбу за звільнення чоловіка. Також була американська журналістка Заріна Забріскі, яка зняла фільм «Human Safari» про Херсон та постійне полювання російських дронів на цивільних, вона поділилася власним досвідом життя в Херсоні та тим, що фіксує як документалістка.
Проєкт «Архів війни»: як документують історії з Херсонщини
Яку роль відіграє організація в документуванні воєнних злочинів на півдні України?
Світлана Смаль: У березні 2022 року ми створили «Архів війни» у партнерстві з Британською організацією Infoscope. Ми збираємо й зберігаємо не лише докази злочинів, а й живі історії: як люди жили в окупації, як перебували в полоні, як чинили опір. Ми хочемо, аби ці свідчення слугували правосуддю, історичній пам'яті та суспільному розумінню війни. Наші інтерв'юєри їздили в Херсон і в навколишні села одразу після деокупації й записували свідчення людей.
Унікальність нашого архіву в тому, що колеги побудували чітку цифрову систему. Будь-яке свідчення можна миттєво знайти за датою, назвою населеного пункту чи ключовим словом. Це колосальний масив даних. Матеріали мають різні рівні доступу задля безпеки людей. На основі матеріалів «Архіву війни» режисери створюють документальні фільми, які показують в Україні й за кордоном, щоб люди в інших країнах розуміли, що насправді чинять російські окупанти з людьми в наших містах і селах.
«Якщо ми мовчимо про окупацію, про неї говорить Росія»
Тему окупації назвали однією з центральних на фестивалі. Як вона була реалізована в правозахисній програмі?
Анастасія Багаліка: На фестивалі ми презентували велику інформаційну кампанію «Бути присутніми». Вона присвячена поверненню теми окупації в інформаційне поле. Ми багато говорили на нашій рамковій дискусії про враження, що теми окупованих територій зникають з інформаційного порядку денного у дуже багатьох редакціях. І це нібито пояснюється запитом аудиторії. Ми щиро вважаємо, що це не так. Наші кіноклуби й покази доводять: люди хочуть знати, як живуть українці в окупації, і говорити про них необхідно набагато більше.
Саме тому у своїй інформаційній кампанії ми вирішили звернутися до цієї тематики. Ми помітили, що існує лакуна в просторі суспільної дискусії та інформаційному полі загалом. Учасники нашої рамкової дискусії під час фестивалю також зазначали: коли українське суспільство уникає цієї теми, то про окупацію та життя в ній починає говорити Росія. В інформаційному просторі не буває вакууму. Якщо є порожнеча, ворог обов'язково знайде інформацію, щоб її заповнити.
На мою думку, це питання зокрема й української суб'єктності, а також суб'єктності людей, які виїхали з окупованих територій чи досі залишаються там. Говорити про них, їхній біль, проблеми та виклики, з якими вони стикаються, потрібно зважаючи на їхні власні голоси та думки.
Ми розуміли, що маємо наситити подіями, які стосуються досвіду життя в окупації, і в цілому різними аспектами цієї теми правозахисну програму, тому ми не обмежилися рамковою дискусією по компанії.
Тема окупації була представлена і нашими партнерськими організаціями. Наприклад, торкнулися теми дітей, які виїхали з окупації – з цією темою працює і українська мережа «За права дитини», і Центр прав людини «Зміна». Говорили про людей, які залишаються в окупації, про їхнє сприйняття, зокрема, через призму українського законодавства про колабораціонізм. На жаль, у суспільстві інколи проскакує думка, ніби всі, хто залишився в окупації – зрадники. Правозахисники говорили про те, як руйнувати ці стереотипи та як недосконале українське законодавство про колабораціонізм часто шкодить людям, які просто намагаються вижити.
Складні теми та простір для зростання
Які ваші особисті підсумки та враження від фестивалю?
Світлана Смаль: Цей фестиваль був надзвичайно яскравим і глибоким. Я не хочу сказати, що попередні були слабшими – ні, вони у нас завжди особливі. Але цьогоріч ми підготували багато різнопланових подій і вони поєдналися дуже гармонійно.
Глядачі навіть ділилися враженнями: «У вас стільки всього, що ми не встигаємо! Хочеться і на правозахисну панель, і на фільм». Пропонували розширювати локації. Справді, складно вмістити все в такий короткий проміжок часу на обмежених локаціях, тому програма була дуже насичена і враження неймовірні. Ми опрацювали величезний масив інформації, складні теми, стрічки – і нам усе вдалося. Я вкотре захоплююся нашою командою: це неймовірні люди, які роблять неможливе можливим.
Анастасія Багаліка: У правозахисній програмі ми вже другий рік поспіль фокусуємося на офлайн-аудиторії – людях, які приходять на наші події фізично. Цього року кількість відвідувачів «вживу» зросла на 53% порівняно з минулим роком, хоча кількість самих заходів залишилася незмінною. Наші події відвідали 1185 людей – майже 1200!
І це чудовий простір для зростання. Ми з року в рік бачимо, що інтерес до теми прав людини залишається стабільно високим. Потенціал для залучення нової аудиторії, яка раніше не цікавилася правозахисним дискурсом в Україні, величезний. Цьогоріч майданчик «Rights Now!» об'єднав 11 партнерських організацій та ще три інформаційні. Завдяки цій синергії ми відчули, що готові претендувати на роль головного простору для правозахисних дискусій та суспільно важливих розмов через призму документального кіно. Цей простір об'єднує дуже різні спільноти й резонує з абсолютно різною аудиторією. Думаю, наступного року ми зможемо ще більше.
Мандрівний фестиваль: чи приїде Docudays UA на Херсонщину?
Що ви готуєте для регіонів цієї осені?
Анастасія Багаліка: Невдовзі ми оголосимо, який саме фільм із цьогорічної програми обрали для інформаційної кампанії Docudays UA. З цією стрічкою ми працюватимемо в межах Мандрівного фестивалю восени, а згодом — у Мережі кіноклубів у 2027 році (а їх вже зараз близько 600 по всій Україні). Крім того, ми спираємося на співпрацю з дванадцятьма регіональними редакціями. Розраховуємо, що створені матеріали дозволять широкій аудиторії почути історії людей з окупованих територій, дізнатися про проблеми із захистом їхніх прав, дискримінацію та прогалини в нашому законодавстві.
Чи плануєте ви везти Мандрівний фестиваль безпосередньо на деокуповану Херсонщину?
Світлана Смаль: Так, у Херсоні фестиваль буде обов’язково. Багато років його там проводив «Фонд милосердя та здоров'я», а минулого року долучився також ІРЦ «Правовий простір», який очолює Наталя Бімбірайте. Минулої осені в Херсоні ми показували фільм «Свідки. Полон вбиває» про Оленівку й запрошували Володимира Миколаєнка – колишнього мера Херсона, який пережив три роки полону. Люди знаходили сили приходити. Зараз у Херсоні культурне, творче й навіть спортивне життя триває під землею – ми теж проводимо фестивальні покази та обговорення фільмів у сховищах.
Минулого року фестиваль проходив у 20 областях і майже в 100 містах і селищах, цього року плануємо охопити Мандрівним фестивалем 24 області України. Точна програма для регіонів та перелік фільмів (орієнтовно 10-12 стрічок) стануть відомі в середині серпня після нашого традиційного семінару для регіональних координаторів Мандрівного фестивалю. У Херсоні ми точно будемо. І херсонці точно побачать найкраще сучасне документальне кіно.
